Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

10 (2)

Для матері новина стала шоком. Вона відсторонилась від мене, мимоволі збільшуючи відстань з кожною секундою, і повільно-повільно моргала, не здатна витиснути з себе жодного слова. Тоді нарешті проговорила:

– Чому… Ти не говорила мені нічого?

– Бо це сталось тоді, коли вже й згадувати про це не було сенсу, – знизала плечима я. – Та й чим би ти могла мені допомогти?..

– Я б поговорила з класним керівником! Закликала їх до нормальної поведінки, я б…

– Мам, це було вже зайве. Це тривало лише кілька днів, вже після закінчення навчання, коли ми ніяк не могли поділити випускний танець, і мене раптово поставили в центр. Настя вважала, що це неприпустимо, що я, бачте, занадто погано танцюю, щоб бути в центральній парі, і підбила всіх інших не спілкуватись зі мною. Виразити колективний осуд.

– Але ж ти гарно танцюєш! В тебе все чудово вийшло!

– Ну то й що? Питання не в тому, як у мене виходило, питання в тому, що вони цьому заздрили.

Зараз ці слова звучали сухо, байдуже, бо я вже давно відпустила ситуацію, прийняла для себе те, що трапилось, і відкинула геть всі переживання з цього приводу. Ще кілька днів тому хотілось вити на стелю, я страждала, а тепер…

– Це сталось на такому етапі, – промовила я, – що вже не мало значення, дружній ми клас чи ні. Просто треба було випуститися і забути про все. Я вирішила так і зробити. Просто… Ну, розумієш, тепер мене не буде на оцих паскудних зустрічах однокласників. Не тому, що в мене не виходить чи щось таке, а тому, що я не бажаю мати жодної справи з цими людьми. Нам… Не по дорозі. А що ж до Аліни Петрівни, то вона прекрасно знала про те, що відбувається. Так, їй не було цікаво спробувати щось з цим вдіяти, нащо?.. Її і так все влаштовувало. Вона ж терпіти мене не може, хіба ти раніше цього не помічала?

Мама сховала очі. Помічала, ми ж і обговорювали це, але на її думку класний керівник все одно був таким собі оплотом стабільності. Принаймні, людиною, що не перейде певну рамку, не дозволить собі більшого. Вона ж… Ну, не ідеальна, але нормальна людина, непоганий вчитель!

Поганий. Не нормальна. Але я сама приймала це тільки зараз; ще б місяць тому, коли мала якийсь емоційний контакт зі школою та вчителями, поведінка класної керівнички шокувала мене, нажахала. Добре, що зараз все змінилось.

– Тож я пішла з цього випускного, бо мені теж хотілось посвяткувати, а не дивитись на них і згадувати, що вони намагались підставити мене з репетицією танцю, створили окремий чат без мене і демонстративно зі мною не розмовляли, – підсумувала я таким байдужим тоном, що мама аж підозріливо зиркнула.

– Ти так спокійно про це говориш…

– Ну, не плакати ж мені.

Вона рвучко обійняла мене, притиснула до своїх грудей, але лише на секунду, бо я випручалась і відсторонилась.

– Ти вважаєш, – проговорила я, – що я вчинила неправильно, так? Що треба було піти звідти з тобою та татом, а не зі Святом.

– Це… Окреме питання, не дотичне до твого спілкування з однокласниками. Ти повинна зрозуміти мої почуття.

– Він нормальний хлопець.

– Ми не можемо достеменно знати. Аліна Петрівна теж здавалась нормальною. А її ж ми знали набагато довше за твого Свята.

Відчуття єднання розсипалось; Свят став таким собі каменем спотикання, через який ані я, ані мама не могли переступити. Було боляче, гірко, і я розуміла, що осад від ситуації залишиться ще надовго.

Але… Плювати.

Як є, так є.

– Мам, я дуже втомилась, – промовила я м’яко. – Хочу відпочити. Піду… Прийму душ, змию цю гидоту з голови і ляжу спати.

– О шостій ранку? Весь день собі переб’єш…

– Одного разу можна.

Я зазирнула до своєї кімнати, скинула сукню, загорнулась в домашній халат та поспішила до ванної. Залізла під теплі струмені води і ледь не застогнала від задоволення, настільки приємно було змити з себе косметику, лак, пил паркової ночі.

Треба було використати спеціальні засоби для демакіяжу, але я не мала для того сили. Стояла, закинувши голову назад, доки чорні патьоки туші нарешті не змились з обличчя разом з кремом. Водостійка косметика піддалась, хоч і не одразу, а голову довелось милити тричі, щоб волосся нарешті перестало нагадувати справжній панцир, вкритий лаковою бронею.

Я відчула полегшення. Ніби все погане залишилось в минулому, і нарешті можна бути такою, як я є насправді.

Ще сильніше захотілось спати.

Вибравшись з ванної, я дійшла до коридору… І наштовхнулась на маму. Вона стояла біля входу на кухню і ніби спеціально чекала на мене.

– Поговоримо, може? – запропонувала несміливо.

– Потім, мам. Спочатку хоч посплю, – відмахнулась я, але вже знала: ця розмова буде непростою. Коли б вона не відбулась.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍