Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

10 (3)

Заснути мені вдалось не одразу. Хай би як старанно я не зашторювала вікно, набридливе світло все одно проникало до кімнати та сліпило очі. Зрештою довелось натягнути подушку на голову, і аж тоді я нарешті задрімала.

Мені снився Свят. Ми стояли на берегу крихітного озерця, зустрічали світанок, і він палко цілував мене – а потім раптом штовхнув в груди, і я, скрикнувши, полетіла донизу. Я погано плавала, а уві сні, здається, розгубила і ті навички, що мала, тож відчайдушно борсалась, кричала, благала по допомогу, але Свят не поспішав мене рятувати. Він стояв і дивився, а в голові дзвеніли слова мами: ти його зовсім не знаєш, ти його зовсім не знаєш…

Я прокинулась, відкинула геть подушку і хапнула ротом повітря. Голова розколювалась, годинник показував пів на дванадцяту.

Права була мама, лягати спати в такий час – тільки зайвий раз усе собі перекрутити. До цього відпочинку я почувалась значно краще!

Втомлено потерши очі, я нарешті вибралась з ліжка, позіхнула. На голові було кубло, ще гірше за те, що я вже з себе змивала, відчайдушно хотілось загорнутись назад у ковдру і міцно заснути.

Я відкопала в собі рештки сили волі, вдягнулась і побрела на кухню. Хотілось їсти; дарма ми зі Святом нічого не прихопили зі столу. Зрештою, моя сім’я достатньо заплатила за той цирк під назвою «випускний», а я нічого там не їла.

З кухні потягнуло котлетами та супом. Не найулюбленіша моя їжа, але я приречено рушила туди.

Мама саме нарізала моркву. Кілька секунд вона мовчала, нарубаючи на оранжевий овоч на дрібні смужечки, тоді ножем зішкребла їх з дерев’яної дошки, кидаючи у каструлю, і нарешті повернулась до мене.

– Давно прокинулась? – спитала вона, ніби мій вигляд не був достатньо промовистим.

Я позіхнула і впала на табуретку біля столу.

– Та хвилин з десять тому. Голова болить – страшне. Не звикла не спати… Що ти готуєш?

– Супчик гречаний. Ще трохи і будемо їсти. Не кривися, це корисно.

Довести моїй мамі, що можна знайти таку корисну їжу, від якої не захочеться плюватись в усі боки, було завданням з зірочкою, і я давно змирилась з тим, що щоразу провалюю його. Тож і тепер просто кивнула. Потягнулась до пляшки, налила собі води у склянку, зробила кілька ковтків і відкинулась назад, блаженно притискаючись до прохолодного кахлю.

В квартирі було жарко, ще й суп не додавав свіжості повітрю. Мамині фірмові котлети ароматизували вже кожен клаптик приміщення. В дитинстві я їх обожнювала, але ця любов до домашньої їжі танула з кожним днем.

– Не тулися до стіни, – мама навіть не обернулась і не глянула на мене, щоб перевірити, чи я справді це роблю, просто кинула своє зауваження в мене, мов належне.

– З чого ти взяла, що я це роблю? – буркнула я, мов на зло притискаючись лопатками до холодного. Кахель приємно студив шкіру через тонку тканину футболки.

– Бо ти завжди тулишся, а мені потім лікувати, – мама озирнулась нарешті. – Ну от, знову! Скільки я можу казати… ти така вперта, де не треба, Люб!

– Так, однокласники теж відзначали мій на диво непоступливий характер, – гмикнула я. – Але ж це не завжди погано.

– Те, що ти з ними вперта – правильно. А от з матір’ю – ні. Я ж бажаю тобі тільки кращого, а ти постійно, мов той баранець…

– Я слухаю тебе в усіх важливих питаннях. Але ж це несуттєва дрібниця! – обурилась я.

Зазвичай мама починала говорити, що можливе запалення легень – це анітрохи не дрібниця, і мені не треба продовжувати знецінювати такі важливі теми. Проте цього разу вона знизала плечима і промовила:

– Справді, ти права. Ми про дурниці з тобою говоримо… А треба про важливе.

Я одразу ж напружилась. Що б там такого «важливого» не відшукала на мою бідну голову мама, воно мені явно не сподобається.

– Цей хлопець, Свят, – мама зітхнула. – Я знаю, що він тобі подобається, і він дуже симпатичний. Але я говорила з батьками Алли на випускному, бо це ж, зрештою, їх сусід. Вони казали, що за ним впадало багато дівчат…

– І що з того?

– Знаєш, бабій – не найкращий вибір для перших стосунків, – зазначила мама, беручись рубати на шматочки картоплю. – Краще пошукати собі когось… Скромнішого. Крім того, він майже не буває вдома, здається, жив в Києві, кудись там збирається. Я не хочу, аби потім це стало для тебе трагедією всього життя, розумієш?

Якщо чесно, я взагалі нічого не розуміла. Мама якось так швидко перейшла в розмові від холодної стіни до Свята, що мені аж не по собі стало. Та й тема була відверто неприємна.

– До чого ти хилиш? – спитала я прямо. – Нащо взагалі було піднімати цю тему з батьками Алли? Це моя особиста справа! Моя і Свята!

– Вони самі підійшли. Любаво, – мама відклала ніж, забула про свій суп та повернулась до мене, – батьки завжди хочуть як краще для своїх дітей. Отже, вони лише попередили нас з татом про те, що цей Свят може легко задурити голову такій юній дівчині, як ти. І було б краще, якби ти… Обмежила з ним спілкування.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍