Читати книгу - "Новорічні (не)щасливці, Емілія Дзвінко"

— Максе, я не збираюся вмирати до твого одруження, тому можеш бути спокійний, — жартує дід, а я розумію, що сьогодні правду таки не скажу. Не можу його так сильно розчарувати.

— Хороший настрій — це добре, але може все ж таки покажешся лікарю, бо вигляд в тебе так собі, — пропоную діду, бо переживаю за нього.

— Це зайве. Зі мною все гаразд, — переконує мене, хоча я бачу, що далеко не все так добре, як дід каже. Він ще той впертюх і зовсім небереже себе. 

— Цього разу вмовив, але пообіцяй, що після Нового року покажешся своєму лікарю, — беру з нього обіцянку, бо знаю я його як облупленого.

— Та куди ж я подінуся. Звичайно покажуся, — погоджується дід. — А ти чому до мене заглянув, тільки не кажи, що згадав про свого старого, бо я не повірю. Точно є ще якась причина. —  Я вагаюся, бо не знаю, що відповісти, але згадую про Кирила і вирішую використати його як прикриття. Думаю брат не буде проти. 

—  В нас з Кирилом здається налагодилися стосунки. Прийшов тобі сказати. 

—  Це добре. Йому зараз, як ніколи, потрібна твоя підтримка, — каже дід і запитально поглядає на мене, очікуючи продовження.

—  Кирило просив передати, що завтра заїде до тебе. Сьогодні в нього справи. 

Дід киває головою в знак розуміння і переключається на тему, яка його більше цікавить.

—  А як там Наті? —  питає, ніби відчуваючи, що я недоговорюю чогось.

—  В неї все добре. Багато роботи, бо запускає свою аудиторську практику з Нового року, — кажу діду половину правди. Ту частину де ми з нею не пара змовчую, бо вже так вирішив, то нехай так і буде. 

—  Максе, ти тримайся за цю дівчину. Таких як вона складно знайти, — дід як завжди роздає поради. А я лише мовчки киваю, але так хочеться сказати, що пізно вже. Не має за кого триматися …

Я лишаюся в діда ще на декілька годин. Ми п’ємо чай, граємо в шахи, згадуємо моїх батьків. Час пролітає непомітно. Дід проводжає мене до дверей, але попрощатися ми не встигаємо. Йому телефонує його юрист і він жестом руки просить мене зачекати, а сам відповідає на дзвінок. Далі все як в прискореній зйомці. Його здивований вираз  обличчя, різкий погляд спрямований на мене і фраза кинута на останок: «Максе, ти знову розчарував мене». Після того дід схопився за серце. Я викликав швидку і набрав його особистого лікаря. На щастя той швидко відгукнувся і дав мені вказівки як діяти в таких випадках. 

В лікарні мені сказали, що всі показники вдалося стабілізувати, а приступ виник на нервовому фоні. Добре, що нічого серйозного не сталося, бо я б собі не пробачив. Набираю Сергія і коротко переказую, що сталося з дідом. Знаю, що він також переживає за нього і образиться, якщо не повідомлю. До Кирила телефонувати не має сенсу, бо брат зараз не в формі, щоб їхати сюди. 

Дальше зв’язуюся з юристом діда, щоб дізнатися причину такої реакції. Той каже мені заглянути у Світські хроніки і почитати статтю на головній сторінці, що я й роблю. Миттєво крізь мене  одночасно проходить букет негативних емоцій  —  злість, лють, ненависть, розчарування, бажання помсти, чим я власне й займусь далі. Хтось добре порився в моїй брудній білизні, щоб написати такий матеріал і фотки зібрані з різних заходів, що вказує на те, що за мною або стежили, або хтось близький ними поділився. Цікаво чи читала Наті матеріал? Стоп Максе, ти зараз думаєш не про те. Розберися спочатку як так сталося, що ця стаття взагалі з’явилася і хто до цього причетний. Почати можна з Міли, бо у матеріалі є її коментар і вона себе представила як моя наречена. Телефоную дівчині, але вона скидає мої виклики, а потім взагалі вимикає телефон. Така поведінка свідчить про те, що я рухаюся в правильному напрямку. 

Міла точно повернулася зі своїх зйомок в Парижі. І припускаю, що прилетіла в Україну, а не у США. Образа на мене певне і стала тим фактором, який змусив її стати головною ображеною героїнею публікації. Але Міла не настільки добре орієнтується в місцевій медійній тусовці, щоб так швидко провернути цю справу, значить в неї були помічники, які звели її з потрібними журналістами. Шукатиму автора чи авторку матеріалу, а далі вже як піде. Правду я дізнаюся у будь-якому випадку.

Телефоную своїй колишній однокласниці, яка також згадується у статті як одна з моїх дівчат. Доречі, вже не перший раз її мені приплітають. Люблять журналісти нас сватати, хоча насправді в мене з нею ніколи нічого серйозного не було. Якщо не враховувати декілька поцілунків ще в школі. Руденькій така увага медіа довподоби і для її блогу зайва згадка в інфопросторі лише в плюс, тож вона завжди спокійно реагує на такі публікації. Вона моя боржниця, бо піариться за мій рахунок, а значить допоможе розшукати потрібну людину. За пів години в мене вже є контакти авторки статті. Я телефоную їй і домовляюся про зустріч. Журналістка залюбки згоджується і пропонує поснідати разом. Я не проти. Видихаю і планую свої подальші дії.  З нею треба бути максимально спокійним та зібраним, щоб не виказати свої справжні емоції. Бо якщо дам їм волю, то наступна стаття вже буде про мої неконтрольовані приступи гніву. У Світських хроніках люблять писати усіляку таку нісенітницю. 

Телефон замиготів повідомленням. Я дивлясь на екран і очам не вірю. Наті? Написала ... Серце одразу стукотить голосніше. Певне радіє. А я намагаюся ігнорувати його і дослухатися до голосу розуму, тому читаю повідомлення і сухо даю згоду на завтрішню зустріч. Я не проти поговорити ще раз. Можливо, з другого разу в нас вийде краще порозумітися.