Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"

Розділ 23

На автовокзалі мене ніхто не зустрічає. Десь глибоко в душі я готувалась до цього, та все одно неприємно. Вирішую почекати, адже куди далі йти і де шукати Давида не знаю. З кожною хвилиною хвилююсь все сильніше. Невже я для нього нічого не значу? Образа стискає серце. Не бачились тиждень і коли сама до нього приїхала, не спішить зустрічати.

За пів години помічаю знайому фігуру, котра швидко іде до мене. Без жодного слова він захоплює мене в обійми і цілує так наче в останнє. І вся моя тривога і погані думки розвіюються на вітрові. Зараз він поруч і я щаслива.

-         Скучив за тобою, - шепоче Давид і ці слова такі солодкі для моїх вух.

-         Чому ж не приїжджав?

-         Ти ж знаєш. Я навіть на обід немаю коли піти, - він відсторонюється і я заглядаю в рідні зелені очі. – Ледве вирвався з роботи. Відвезу тебе на квартиру, а самому потрібно вертатись.

-         І коли ти повернешся? – не хочеться з ним розлучатись, ми ж тільки зустрілись.

-         Обіцяю довго не затримуватись.

Він дарує легкий поцілунок і ми їдемо до нього до дому.

На площадці ми зустрічаємо молоду жінку, яка виходить з квартири навпроти. Вона вітається з Давидом, а мене оглядає прискіпливим поглядом.

-         Дружина Саші? – запитую у Давида, коли ми заходимо у середину.

-         Так, - сухо відповідає той. – Жінка з характером.

Помічаю незадоволений вираз на його обличчі. Напевно вони не ладять, та запитувати не буду. Це не моє діло. Я приїхала не за цим.

-         Давиде, поговорімо, - намагаюсь ввірвати трохи його уваги.

-         Вибач, але я спішу, - хмуриться підходить впритул і цілує в губи. – Це не може зачекати?

-         Мене звільнили з роботи, - відходжу від нього, заглядаю в очі. – І я вважаю, що до цього причетний твій батько.

Обличчя Давида темніє. Він міцно стискає побілілі губи.

-         Чому ти так вирішила?

-         У мене все було гаразд, - виправдовуюсь. Не приємно, що він сумнівається в моїх словах. – Він обіцяв проблеми, якщо я продовжу з тобою бачитись.

-         Я думав, він заспокоївся, - задумано проговорює хлопець. На мене не дивлячись, крокує до дверей. – Зачекай мене тут, я скоро повернусь.

-         Давиде, - іду за ним, в останню мить хапаю за руку. – Не роби дурниць. Давай потім спокійно все обсудимо.

-         Я скоро буду, - повторює без емоційним голосом і залишає мене одну.

Розгублена і збентежена іду у кімнату. Ліжко займає майже весь простір, сідаю скраєчку. Відчуваю скованість у тілі. Це місце чуже і не звичне для мене. Кидаю погляд на велику плазму на стіні, потім на шафу купе із дзеркальними розсувними дверима. Ловлю своє відображення і відчуваю себе нікчемною у всьому цьому дорогому житлі.

Навіщо приїхала? Не потрібно було говорити Давиду за роботу і батька. Він пішов такий розбитий і розчарований. Можливо зараз вони знову сваряться, і причина у їх незгоді я.

У коридорі чую шум. Хтось увійшов в квартиру. Невже Давид повернувся? Так швидко. Вибігаю на зустріч, та натикаюсь не на коханого, а на його батька.

Олександр Петрович свердлить мене очима. Не сказавши ні слова, він проходить повз мене у кімнату, слідую покірно за ним. Відчуваю, що зараз буде нелегка розмова, намагаюсь тримати себе в руках.

-         Я бачу, ти взагалі не розумієш моїх слів, - спокійно говорить чоловік, оглядає все навколо, підходить до вікна. – Подобається квартира? Мені здається вона занадто мала і не зручна.

-         Ви говорили з Давидом? – ігнорую підступне запитання.

Він різко розвертається до мене, зиркає похмуро, тінь падає на його кам’яне обличчя.

-         Ми з ним не зустрічались, якщо ти це хочеш знати. Я зачекав, коли він поїде на роботу. Адже він береже тебе від мене, як зіницю ока.

-         Як тоді ви взнали, що я тут?

Кімната заливається неприємним сміхом. Від цього звуку сковує тіло, німіють пальці.

-         Дівчинко моя, я маю багато можливостей знати все, - голос наче спокійний, та водночас металевий. – Я можу багато чого. Хіба ти цього не зрозуміла, коли сьогодні тебе вишвирнули зі школи?

-         То це все ж таки були ви.

-         Зустрічатись з моїм сином, не найкраща твоя ідея. Я тебе попереджав. Тепер розплачуйся за непослух. Ти не зможеш знайти роботи по околиці, в найближчих містах. Я тобі це обіцяю.

Він крокує в мою сторону, автоматично хочеться відійти, та стримуюсь. Не дам йому такої радості.

-         Ви не маєте права вказувати, кого кохати, - видавлюю з себе, голос зривається.

-         Про кохання можеш втирати Давиду, не мені, - ричить, очі палають гнівом. – Навіщо ти з’явилась у нашому житті? Ти не уявляєш, як важко його направляти на правильний шлях. Думаєш дістанеться хлопець з грошима і все в тебе буде добре? Забудь. Я все зроблю, щоб тебе не було поруч з Давидом. У нього є підходяща дівчина і вона буде його дружиною.

-         Він покинув Лару, - впевнено виговорюю, а сама розриваюсь від сумнівів. – Він кохає мене.

-         Дурна ти, якщо в це віриш, - насміхається чоловік. – З тобою він проводить гарно час. Не більше. Та й більшого бути не може. Думаєш, чому останнім часом він рідко тебе навідує? – напевно побачив страх в моїх очах, тому що задоволено посміхається. – Так, я все знаю. Кожну його поїздку відслідковую. – Робить показову паузу і весело продовжує. – Ти починаєш йому набридати, ось приїжджає рідше. Звикай. Ще трохи і вашим оцим стосункам буде кінець.

-         Це все брехня, - хапаюсь за рятівну соломинку. – Сьогодні він радий був мене бачити.

-         А вчора він гарно проводив вечір з Ларою і друзями, - добиває мене Олександр Петрович.

Не хочеться вірити в його слова, та чомусь вірю. Біль стискає серце так, наче зараз воно зупиниться і більше ніколи не запуститься. Я б воліла цього. Він мене розтоптав, зробив те, що хотів. Я можу довго воювати з цим чоловіком, та з байдужістю Давида я не в змозі нічого зробити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍