Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

21. Я. Що не так?

Торкнувшись дівочої талії однією рукою, а іншою взявши її долоньку, відчув себе хлопчиськом. Я вів нашу пару і нарешті дозволив собі витріщатися на неї, адже було б не гарно, танцюючи, відвести погляд. Дівчина ж навпаки дивилася десь мені в шию. Втім, можливо їй просто не схотілось задерати голову, а оскільки вона нижче мене ха зростом, то її очі були саме на рівні моєї шиї.

Як тільки Юлія поклала свою вільну руку на моє плече — легкі дівочі тремтіння не сховались від мене. Та я її розумію. Для мене це також було хвилююче. Навіть дихання пришвидшилось. І це не зважаючи на те, що ми танцюємо на майже витягнуту руку.

— Як тобі весілля? Гарні родини у наших молодят, — бовкнув, аби розтрусити незручність між нами.

Юля кивнула і усміхнулася. І більше нічого.

— Як настрій? Цікаво, чи нап'ються до беспамятства молоде сімейство Шевченків сьогодні? Їм же це не в новинку, — спробував ще раз розговорити свою партнерку та засміявся. Та зусилля виявилися марними. Вона мовчала. Й навіть очі втупила в наші черевики.

Я стис її долоню сильніше, чим взагалі змусив дівчину відвести погляд на інші танцюючі пари. Мені конче закортіло аби вона заговорила до мене. Це стало так важливо й необхідно прямо зараз, немов це було питання життя і смерті.

— А ми так і не сходили на побачення. Можливе втрєтє нам вдасться домовитись?

Нарешті смарагди згадали, де знаходяться мої очі. Напіввідкритий ротик задрижав. Можливо вона наважувалась щось відказати? Чи я збентежив її?

Пісня для танцю добігала кінця. Танцюючи пари почали розходитись. Ми ж лише уповільнились наскільки, настільки це було можливо. Я не бажав її відпускати. Принаймні, поки вона не забалакає до мене.

— Офіційно запрошую тебе на побачення, — вдаюся до такої формальності, на випадок, якщо принцесі важлива серйозність моїх намірів. — Можеш не поспішати з відповіддю. Та й про час і день домовимось пізніше. Просто знай, що я чекатиму на побачення з тобою.

— Навіщо? — в решті-решт заговорила Юля та повільний танок добіг кінця й тому висмикнула свою руку з моєї і більше не торкалася мого плеча. — Піду з тобою на побачення, якщо чітко відповіси на це запитання. І не кривлячи душею.

— Бо... — почав було я... та замовк. Сформулювати відповідь раптово стало важко, а відповідь "бо так хочу" здалася необґрунтованою.

— Розважайся і думай над питанням. Дякую за танець. Мені треба відлучитись, — роблячи невеликі але виразні зупинки між реченнями, вимовила панна й зникла в натовпі.

Я розсердився. На себе.

Це ж треба бути таким вайлом? Так хотілось швидко щось сказати, а вийшло бозна-що. В собі зневірився аж нині.

Зіпсований настрій вирішив підняти цигаркою. Потім чаркою, яку люб'язно наповнив мені Серж, коли виловив з юрби. А далі розваги продовжились. Майже вся велика компанія, як виявилось, складається з енергійних та активних гуляк. Навіть відсутність ведучого не заважала нам організувати всілляки забавки, в яких я, як безпосередньо представник нареченого, мав брати участь. Чого тільки варті танці по колу з хустинкою та цілунками навколішки, в що перетанцювали майже всі гості! Навіть сімдесятирічна бабуся Макса і шестирічна Христя! І тільки дід на візку й Юля сиділи за столами.

Коли ж вже який раз якась тітонька, років сорока, витягнула мене з кола та поставила навкольки, обійнявши, я згадав, що готував весільний подарунок! Помітив, що хоч запальні танці ще продовжувались, однак багато хто, зморившись, вже займав місця за столом, а чоловіки все частіше тишком-нишком припадали до чарок. Чом не момент слави?

— Пані та панове — ви неймовірні! — взяв до рук мікрофон, коли настала тиша, адже заздалегідь попросив у брата-підлітка Макса, котрий перемикав та змінював гучність музики, вимкнути останню пісню. — Скільки калорій спалили за танці! Час вже й оновити їх запас. Тому прошу до столу. І замість тисячі слів, хочу заспівати пісню для наших неперевершених, щасливих, сяючих молодят! Дозволите? — спитав у гостей й поспішив за своєю гітарою, яка весь час мирно сховалась в кутку за пультом діджея.

"... Люди ми тільки тоді, як дуже сильно любимо.
Тільки тоді, коли любимо ми — можемо зватись людьми..."

Співав і блукав очима по залу, під власне бринькання, поки малий Максів брат Микитка тримав мікрофон на рівні мого рота. Абсолютно всі усміхались, а дехто, хто знав слова, навіть підспівував мені тихенько. Молоде подружжя піднялось на ноги й, обіймаючись, голубились один до одної. І навіть Юля цього разу вже не засоромилась витріщатися на мене, до того ж робила це з особливим шануванням — я помітив. Я її ніби загіпнотизував.

По завершенню пісні в моєму виконанні, сяючи радістю, молодята по традиції потягнулися до вуст один одної, а гості до чарок. Всі кричали "гірко" й залом прокотилась хвиля оплесків і вигуків. Хтось кричав "браво" мені, хтось рахував секунди поцілунку. Всі були задоволені і веселі.

Та для мене найважливішим були оплески Юлі. Її увага та захоплення моїм співом мене неабияк втішали. Я знав, що саме таким чином можу знайти до неї підхід. Навіть обирав пісню саме за цією причиною, щоб вразити не стільки новоженців, як зеленооку дружку.

За другим столом викриків "гірко" стало дедалі більше. Крім того періодичність їх зловживанням також частішала. Десь через годину цокотіння посудом та поїданням різноманітних наїдок, Макс аж не втримався під час чергового "гірко" й заволав:

— Та в нас вже не губи, а мозолі! Дивіться собі в тарілки, а не на нас, — забуркотів.

— О-о-о, — протяжно завив Міланчин хресний, котрий цього разу викликався силувати суджених поцілуватися. — От вам і молодь. Слабаки! І як вам не соромно? Людей запросили, люди випити хочуть, а вони цілуватись — вже не хочуть! Ну що ж. Треба шукати вам заміну. Кому ми ще гірко не кричали? — спитався в людей.

Дехто із натовпу запропонував, хай цілуватимуться батьки новоженців. Дехто згадав за бабусю з дідом Максима. Дехто сам себе назвав. Та знойшовся унікум, який ляпнув, щоб поцілувалися... свідки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍