Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Виходу особливо не було, тож довелося розігрувати поранену лань. Очі прикрила і, махаючи перед обличчям рукою, наче повітря не вистачає, практично сповзла по стінці.

- Ой, погано мені щось! - ледве чутно зітхаю, підглядаючи за ним з-під вій.

- Думаєш, після всього цього я тобі повірю? - розлютився сіренький.

А я ж не думала, я знала, бо, якщо самій повірити – все вдасться. Дуже різко смикаюся і мало не звалилася з шафи, та так, що помічаю, як смикнувся наш Маратик. Роблю розворот, наче в мене паморочиться в голові та, відштовхуючись ногами від шафи, стрибаю на помічника. Того, що він, відкинувши меч, спробує мене зловити, я не очікувала. Думала зіграти на несподіванку, дати йому по голові ногами у важких чоботях. Не припускала, що траєкторія польоту зміниться, тому дати йому по голові не вийшло. З ніг я його збила, звичайно, але його голова якимось немислимим чином опинилася в мене під спідницею сукні, що злетіла до талії. Тут, так недоречно, прийшло усвідомлення, що нижньої сорочки на мені немає, і руки самі потягнулися до меча. Не знаю, скільки разів я вдарила по його голові, що заплуталася в моїй спідниці. Зупинилася, тільки коли він перестав намагатися скинути мене з себе. Червона від злості й сорому, піднялася на ватних ногах і витрусила його голову зі свого подолу. Ще кілька разів штовхнула його для заспокоєння душі лише потім знайшла потаємну кишеню і дістала звідти потрібний ключ. Меч я б із собою прихопила, але якось не впевнена, що зможу варту вирубати, а так хоч не буде зайвих запитань. Кинула помічника у вогні спальні, сподіваючись, що задихнеться, або згорить.

На поверх нижче спустилася в бойовому настрої. Мені потрібно якось пройти повз охорону, бажано непомітно для самого головнокомандувача. На мій подив охорони біля дверей не виявилося. Де цей монстр вештається? Ну, гаразд, так навіть краще!

Увійшла всередину і, намагаючись зайвий раз не шуміти, прокралася до заповітних дверей кабінету. Ключ ніяк не хотів вставляти в замкову щілину, так сильно нервувала, що руки трусилися, тож відчинити вийшло з третьої спроби. Двері до кабінету за собою прикрила і в повній темряві почала нишпорити в пошуках столу, а потім і в паперах на ньому.

Здібностей, як у Марата, невідомим чином запалювати вогонь у себе не знайшла, тож, стягнувши зі столу щось схоже на мапу, потягнула це до вікна і при м'якому світлі місяця спробувала розгледіти символи. Потім зробила те саме з усіма паперами в кімнаті, вибираючи ті, де були химерні закарлючки, що позначають такі важливі слова, як "напад", "захопити", "наказ". Усі військові папери, напевно, схожі, тож довелося акуратно розбиратися, а потім згорнути їх усі в рулон із картою.

Обережно відчинила двері й одразу зрозуміла, що пропустила той момент, коли головнокомандувач повернувся. У вітальні все ще було темно, але від дверей хазяйської спальні падало світло - там явно хтось був. Серце пішло в п'яти, але плани, затиснуті під пахвою, змусили повільно попрямувати в бік дверей. Навіть знаючи про те, що під дверима охоронці, не могла вчинити інакше. Зробивши кілька кроків, майже біля самих дверей зі здивуванням помітила, що в протилежному кутку кімнати хтось стоїть.

Серце пропустило удар, потім пішло в п'яти й там і залишилося, коли, оглянувши постать того, хто спостерігав з-за рогу за тим, що відбувалося в спальні, я впізнала її. Це ж та баба, що минулого разу ледь не вбила головнокомандувача. Напевно, я судомно вдихнула, і мене помітили. Вона повернула до мене своє приховане маскою обличчя, і ми обидві застигли, не знаючи, що робити далі.