Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

- Кого нести? - лунає здивований голос Настасії в голові.

- Келихи, - вимогливо простягаю руку, відчуваючи роздратування.

З кожною моєю вимогою його обличчя набувало дедалі сірішого відтінку, здається, він злився дедалі більше й більше. Цей факт віддавався приємним теплом на серці, як і той, що пляшка в моїх руках залишилася не просто так. Келихи він мені не віддав, поставив на приліжковий столик, а потім раптово схопив своїми холодними пальцями за підборіддя.

- Невже наш монстр дозволяв тобі так із ним поводитися і говорити? - звернувся він до мене з погано прихованою злістю.

"- Ти дістала карти?" - запитує в унісон із ним подруга.

- У процесі, - відповідаю для неї, дивлячись на красиву мордочку сірого зі зневагою.

Розумію, що фраза звучить дивно, тож усміхаюся холодно й додаю:

- Йому навіть сподобалося.

Підтекст був очевидний, але я все одно підморгнула сіренькому, чиї щоки наливалися ліловим кольором, і вкусила за палець, щоб руку від мене прибрав. Добре так вкусила, до крові. Та так, що він, шиплячи, відскочив від мене, як від прокаженої. Засміялася, наливаючи в келих вино нарочито повільно.

"- Кому ще "йому"? Які ще келихи?! Ти чим узагалі там займаєшся, замість того щоб красти плани?" - накинулася чаклунка на мене.

- І чим же ви займали нашого головнокомандувача, крім своєї дивної рольової гри? - недобре так примружився сіренький.

Це що ревнощі, чи що? Значить, була я права, і теребонькає він йому, що б не означало це слово.

- Я цим і зараз займаюся, - відповідаю Настасії, змушуючи сірого кілька разів здивовано моргнути.

- Тобто ти й мене зараз займаєш? Так, чи що, виходить? - у його голосі прозвучала іронія, проте мені начхати.

Підіймаюся з ліжка, роблю крок до нього і простягаю келих із вином.

"- Та чую я, чим ти займаєшся! Любава! Час підтискає!" - волає в моїй голові Настасія.

- Думай, що хочеш, - відповідаю відразу обом, а то реально набридли зі своїми наїздами.

"- Та що тут думати? Наших рідних уб'ють!" - верещить подруга, і я мимоволі завмираю.

- Я думаю, що ти не та, за кого себе видаєш. Те, як ти поводилася під час першої зустрічі, як дурна сільська баба, і те, як поводишся зараз - колосальна різниця. Мені цікаво, звідки ти взялася, і хто тебе сюди прислав?

Він хапає мене знову за підборіддя, не звертаючи уваги на келих у моїй руці. Цього разу пальці свої тримає якомога далі від рота, береже їх. Краще б він за келихом у моїй руці дивився.

- А я і є дурна сільська баба, - кажу з усмішкою і розбиваю об його сіру пику келих із вином.

Начхати, що уламки впилися в руку, головне, що він не очікував такого перебігу подій настільки, що навіть відпустив моє обличчя. Заношу другу руку з пляшкою вина і розбила її об його голову. Усе це відбувається дуже швидко, що до пуття й збагнути не встигаю. До мене доходить, що цього мало, коли він, похитнувшись, почав шипіти, а його шкіра - мерехтіти. Знаючи, що нічого доброго це мерехтіння для мене не означає, жбурнула в чоловіка другим келихом, шкода ухилився. Сіренький зашипів і так стрімко рушив на мене, що довелося рятуватися втечею, застрибнувши на ліжко й схопивши з другого приліжкового столика свічник зі свічками. Змахнула ним і випадково підпалила балдахін над ліжком. Змахнула ще раз, але перед обличчям сірого, на що той відсахнувся.

- Ну що ти, Маратику? Іди сюди, я тебе приголублю! - дражню його з нездоровими веселощами.

"- Любава! Ти чим, чорт забирай, там займаєшся?! Який ще Маратик?!" - завищала Настасія в моїй голові, так що скроні заболіли.

- Та заткнися ти! - кричу на неї, але виходить, що на нього.

Та чорт з ним, він же теж шипів щось. Але, мабуть, я це зробила даремно, бо сіренький раптово вихопив меч з-під свого вбрання. Коротким і точним рухом зрізав запалені свічки з мого свічника. Кидаю свічником у нього, але він ухилився.

- Так не чесно! - верещу, відстрибуючи назад і ледь не обпалюючи ноги об  подушки у полум'ї.

- Ще і як чесно! - з перекошеною посмішкою  кричить помічник монстра.

Замахується мечем знову, і я ледве встигаю з вереском перестрибнути на столик. Сіренький, у спробі дістати мене мечем, сам падає на ліжко, розсікає мечем подушки, і в повітря злітає пір'я у вогні. Швидко забираюся на шафу, щоб він не дістав мене зі свого положення. Шафа під мною страшенно заскрипіла, виявляючи тим самим просту істину - час худнути.

- Іди-но сюди, дурна сільська баба! - завищав зло сіренький і, розсікаючи палкий балдахін, піднявся з ліжка.

Я незгідно похитала головою, сподіваючись, що шафа під мною все ж не розвалиться.

- Сама себе затиснула в кут! - прокоментував сіренький моє безвихідне становище.

Стою на шафі, затиснута в кут, і дітися нікуди. Він, упевнений у своїй перемозі, поважно зупинився за метр від шафи та з усмішкою повної іронії дивиться на мене. От же скотина дивна!

- Ну, що, сама злізеш? Чи тобі допомогти? - отруйно поцікавився він.