Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

від люті. — Відпустіть мене, мужлаю!

— Скажете, коли будете готові! — байдуже зауважив я, трохи посиливши тиск.

Вона скрикнула.

— Не робіть цього! Мені боляче!

— Вам давно вже пора було зустріти гідного супротивника, — повідав я їй. — Досі ви все робили по-своєму. Тож тепер або розповідайте все, або я зламаю вам руку!

— А кого ви ще запросите на допомогу? — презирливо хмикнула вона.

Я також вишкірився.

— То ви маєте намір бути чемною дівчинкою? — поцікавився я. — Якщо я вас відпущу, ви просто сядете і будете поводитися, як слід?

— Я сяду, коли мені цього захочеться, і поводитимусь, як забажаю! — виклично сказала вона, — і щоб зупинити мене, потрібна не така прочуханка, як ваша!

Я поклав руку їй на голову і притис носиком до підлоги.

— Не патякайте надто багато, — сказав я їй. — Інакше вся пилюка цієї затишної місцинки буде на вас!

Але наступної хвилини сталося бозна-що. Раптовим ривком вона підвелася, і за хвилину я вже лежав горілиць, а ноги її стискали мені шию — і так, що я мало не задихнувся.

Добре, що свого часу я займався боротьбою, і трохи на тому розумівся. Я скинув їй черевик і схопив за ногу ще до того, як вона зрозуміла, що я задумав. Вона ослабила захват і ухилилася від мене, тож на мить зникла з моїх очей.

Я сів, важко дихаючи, і у вухах мені дзвеніло. Щомиті очікував її нападу.

Раптом вона розсміялася:

— Рах![8] — промовила вона. — Гаразд — рах!

— Згода! — охоче відповів я. — Ці маленькі сутички з вами щоразу вкорочують мені віку. Це неприродно для дівчини — бути такою жорсткою. Ходіть-но до мене і сядьмо поруч. А якщо ви знову дасте волю рукам, я викличу поліцію.

Я чув, як вона підходить до мене. Знову спалахнув промінь ліхтарика. Я повернувся і побачив, що вона сідає поруч. Я також виявив, що сиджу на підлозі, вкритою товстим шаром пилюки, тож поквапно звівся на ноги.

Ми вдивлялися одне в одного при світлі ліхтарика. Обидва були в пилюці з голови до ніг, а на обличчі Одрі ще й були брудні патьоки.

— Думаю, вигляд у нас, як удвох волоцюг, — зауважив я. — Як ви гадаєте, що ви тут робите?

— Те саме я хотіла б спитати у вас, — парирувала вона. — Але я не така цікава. Тож попрощаймося без зайвих вивертів.

— Е, ні! — сказав я. — Це все може продовжуватися довго. Ви не підете звідси, поки не пообіцяєте віддати фото Діксона, яке в мене вкрали. Саме через вас я ні на крок не просунувся в розслідуванні цієї справи. Якби в мене була та світлина, я давно би відшукав зниклих дівчат!

— О, ні! — заперечила вона, тримаючись, втім, від мене подалі. — Невже ви думаєте, що цим змогли б викликати Старкі на відвертість? Я спробувала — воно не спрацювало.

— Ви спробували?? — вигукнув я. — Тобто, ви хочете сказати, що були настільки божевільні, що повідомили Старкі, що фото знаходиться у вас?!

Вона кивнула.

— Саме так я й зробила, — сказала вона сумно. — Ось чому мені на якийсь час довелося «залягти на дно». Я не думала, що він наважиться щось зі мною зробити.

— Боюся, що ви переконалися в протилежному, — зауважив я. — Мене вражає те, що ви й досі живі.

— Я знаю, що це він викрав дівчат, — швидко промовила вона в раптовому нападі відвертості. — І гадала, що змушу його відпустити їх, коли як слід на нього натисну.

— Ну, то ви помилилися, — зауважив я. — Старкі непричетний до викрадень — я майже впевнений в цьому. А все, чого вам вдалося досягти — це наразити себе на небезпеку.

— Кажу вам, що за цим всім стоїть саме він, — сказала вона майже розлючено. — Він на таке здатний! Переконана, що помиляєтеся ви.

— Гаразд — облишмо цю розмову, — сказав я. — Краще розкажіть мені, що ви тут робите. Що стосується мене, то я розшукую Мерієн Френч, — і я нетерпляче ляснув пальцями. — Ви, звісно ж, нічого про неї не знаєте!

— Ні, чому ж — знаю, — швидко озвалася Одрі. — Я знаю, наприклад, що вона працює в редакції «Вісника».

Я похмуро глянув на неї.

— Це справді так, — підтвердив я. — А тепер повідайте, що тут робите ви.

— Сьогодні по обіді я побачила її портрет у вітрині «Вуличного фото». Отож, я й вирішила прийти сюди, щоб пересвідчитися, що Старкі справді причетний до викрадень.

— Але чому саме сюди? — спантеличено перепитав я. — Вона справді мала сюди прийти, бо я побачив цю адресу в її блокноті, але звідкіля про це дізнались ви?

Вона нерішуче поглянула на мене.

— Це саме той будинок, де було знайдено черевик однієї зі зниклих дівчат, — пояснила вона мені. — Я веду за ним спостереження вже кілька днів, і коли запримітила у вітрині «Вуличного фото» збільшену світлину Мерієн Френч, то інтуїція привела мене сюди. Отож, я отримала ключ від агента, котрий займається продажем будинку — і ось я тут.

Мені стало моторошно.

— Ми змарнували з вами стільки дорогоцінного часу! — простогнав я. — Ходімо ж швидше оглянемо будинок! Дайте-но мені ваш ліхтарик!

Удвох ми вийшли у темний коридор. Звідти нагору вели сходи. Повсюдно зі стін звисали шматки шпалер. Я витяг пістолет і, тримаючи його у витягнутій руці, почав повільно та тихо підійматися сходами. Ті поскрипували під вагою мого тіла. Одрі йшла за мною. Просто перед нами було троє дверей. В одній з кімнат ми й знайшли Мерієн Френч. Вона лежала на запилюженій долівці у незручній позі. Руки її все ще намагались звільнитись від мотузки, яка міцно стискала їй шию. Скляні очі дивилися в стелю. Буро-червоне обличчя її виражало агонію. Проста картата біло-блакитна сукня — вся в пилюці і розірвана на плечі. Дівчина була мертва — в цьому не було жодного сумніву. Я вже нічим не міг їй допомогти. Отже, Мерієн Френч мертва.

Я почув, як Одрі хапнула ротом повітря, і заспокійливо узяв її за руку, але не в стані був вимовити ні слова. Бо сам був приголомшений і ошелешений.