Читати книгу - "Я, ти, наша ненависть, Ельма Кіраз"

20

Марта прокинулась від сонячних променів на обличчі. Вона ненавиділа таке, але згадавши, де знаходиться, відразу прокинулась. Сівши, дівчина почала розминати шию, бо від спання на підлозі та затекла і наче не хотіла розгинатися. Широко позіхнувши, вона з важкістю повернула голову на диван. Там мертвим сном спав Назар. Він лежав на животі, одна його рука звисала до підлоги, а обличчя було таке бліде, що справді можна б було засумніватися у його житті. Марта уважно роздивлялась його і згадувала вчорашній вечір. Той поцілунок. Такого з ним вона ніколи не відчувала, з Дмитром все було теж не так. Це було щось занадто особливе, занадто… приємно? Чоловік так і не дав оглянути свою руку, а після поцілунку він ледь стояв на ногах, то ж якось-таки Марта змогла дотягти його до дивану і вкласти спати. І вирішила, що в такому стані, ще й з ранами не може залишити Назара самого, тому взяла ковдру та подушку зі спальні і вляглась на килимі. Приємного мало, але чомусь в той момент їй хотілось бути поряд з ним. Навіть якщо він й половини не буде памʼятати. Тихо ставши на ноги, Марта пройшла на кухню, щоб зробити каву. Перевірила телефон і знайшла там купу дзвінків та повідомлень від Рити та Дмитра, але вона зовсім не хотіла ні з ким зараз говорити. Вчорашня ситуація абсолютно вибила її з колії, дівчина не знала, як продовжувати бути спокійною з тією інформацією. Взявши якусь випадкову чашку, вона налила туди води і зробила каву. Стала біля вікна і намагалась хоч на деякий час не думати ні про що. Але її ідилію перервав дзвінок у двері. Спочатку вона вагалась, чи варто відчиняти, але потім таки пішла до дверей.

— Марта…— сказала вона, побачивши перед собою рудоволосу дівчину.

— А ти що тут робиш? — вона ледь не просичала це.

— Я…

— Ти така підступна зміюка! А зовні здавалась такою милою! 

— Що ти таке говориш? — Марта закотила очі, але потім згадала, що вчора казав Назар, показуючи ті фотографії.

— Ти навмисно, так? Чому ти просто не відпустила його, ви ж розлучилися.

— Заспокійся, будь ласка, добре? Давай ти зайдеш і ми просто спокійно поговоримо, я все поясню.

— Де Назар? — дівчина безцеремонно зайшла до квартири, наче до себе додому. Спочатку Марта обурилась, але потім усвідомила, що вона ж тут деякий час жила, тому промовчала.

— Він ще спить.

— А це…— рудоволоса дівчина зупинилась на кухні біля стола, — це моя чашка. Моя улюблена чашка, — у неї затремтів голос і ніби зʼявились сльози на очах.

— Я не знала, — Марта знизила плечима.

— Про все ти знала! Не могла змиритися з тим, що він щасливий зі мною, так!? Не прийняла того, може, що у нас імена одинакові!?

— Що тут відбувається? — у дверях зʼявився Назар, який ледь міг відкрити очі.

Марта уважно глянула на свого колишнього чоловіка, а потім на його, напевно, вже колишню дівчину і тактовно відступила назад, щоб не втручатися у їхню розмову.

— Що з тобою? — спитала струрбовано рудоволоса Марта.

— Нічого. Що ти тут робиш? — голос чоловіка був рівним та байдужим.

— Я-я…прийшла поговорити, — вона розхвилювалась і дивилась то на Назара, то на Марту, ніби намагаючись зрозуміти, що між ними відбувається.

— Для чого? — він підійшов до крана і набравши цілу склянку води, миттєво випив її.

— Мені здавалося, що я трохи погарячкувала. І думала, ти все поясниш мені. Щодо тих фото… та і взагалі, щодо всього іншого.

— Нема чого пояснювати, — він наче навмисно не звертав на неї увагу, не дивився. Підійшов до вікна і став спиною до дівчини.

— Тобто? Я думала…

— А я думав, ти пішла вже назавжди, — його тон став злий. Від такої розмови у Марти пробігли по шкірі мурахи, бо навіть в час їхніх сварок вона не чула від нього такого крижаного голосу. Їй стало трохи ніяково, тому поспішила вийти до вітальні.

— Назавжди? — налякано спитала дівчина.

— Так, — врешті Назар повернувся і глянув на неї, — я зрозумів, що все це було неправильно. І… у мене до тебе були зовсім мізерні почуття, які зникли. Я обманював себе, думав щось вийде, але ні. Мав надію, що ти більше сюди ніколи не прийдеш. Втішився, що ти знайшла ті фото і сама пішла.

— Що ти таке кажеш, — вона почала плакати, — а як же все те, що ти говорив…

— Забудь. Просто. Забудь. Ти хороша дівчина, знайдеш собі когось… такого ж.

— Який ти жорстокий! Бачити тебе не хочу! — і не чекаючи, Марта кинулась до дверей, просто вибігши з квартири.

Назар втомлено опустив голову і вперся руками об стіл. Але в його ранах на руці таки залишилось скло, яке спровокувало жахливий біль і нову свіжу кров.

— І що це було? — Марта повернулась на кухню, схрестивши руки на грудях. 

— Прозріння, — коротко сказав чоловік.

— Я думала ви разом щасливі. Що ти кохаєш її.

— Мені просто було добре. Перший час. Думав, дійсно покохаю і все таке. Але вона почала шалено мене дратувати. 

— Це дуже жорстоко, — вона зміряла його поглядом, — навіть для тебе.

— Байдуже, — Назар підняв голову і глянув на дівчину, — добре, що все так вийшло.

— Не розумію… — Марта задумалась і задивилась в одну точку, — ти ж дзвонив мені, наче… наче до неї. Хотів, щоб прийшла вона.

— Це, — Назар підійшов ближче до дівчини, — складно пояснити. 

Марта підняла голову і уважно вдивлялася в його очі.

— Як це зрозуміти? Невже ти… кохаєш мене? Досі?

— Я все памʼятаю, що було вчора, — Назар почав говорити на пів тону тихіше, — спочатку я дійсно думав, що дзвоню до Марти і хотів, щоб вона прийшла. Бо просто вже звик до неї. Але коли побачив тебе… то все наче перевернулося. І зрозумів, що так і має бути. Що я досі кохаю тебе. 

— Ти божевільний, — впевнено сказала дівчина, — ми ж розлучилися. Ти цього хотів не менше ніж я.

— Тоді все було дуже складно. В нас були жахливі відносини, нам було непросто. Але будучи сам я все зміг обдумати, прийняти і заспокоїтись.

— Назаре, ти себе чуєш? — вона засміялася.

— А що? Ти хіба вчора відштовхнула мене? Відмовилась від поцілунку?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍