Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Розділ 20

— Ну що? Домовилися? — сотник увійшов разом із клубами морозної імли та ароматом тютюну. Курити захотілося так, що навіть біль у руках затих.

— Ні, пане сотнику. Упирається ...

— Погано пояснив, чи що? — скривився той.

— Куди вже доступніше.

— Послухай, козаче, — сотник тяжко опустився на вільний стілець. Мабуть, поранення давалося взнаки. — Навіщо тобі ця земля? Ти ж вільний вітер. Все життя носишся з одного місця на інше. Невже так закортіло в гною долубатися?

— А вам навіщо? — хмикнув Нестор.

— Я інша справа. Гаразд. Хоч і не повинен перед тобою тримати звіт, але, так і бути, поясню. Не за себе клопочуся, для сина. Старший, як час прийде, на моє господарство сяде, а про молодшого треба заздалегідь подбати. Хлопець уже у віці. Рік-другий і невістку приведе. Відокремлювати треба. А куди?

— Землі мало навколо?

— Землі багато. Та бач яка справа — казенна вся. Щоб наділ відрізати, треба йти кланятися полковникові. А в мене з ним, віднедавна, не все гладко, — зітхнув сотник. — Образився пан Максим, що мій кречет поперед його беркута лисицю взяв. Начебто дрібничка, а недобру пам'ять затаїв. І тільки чекає на можливість, щоб поквитатися. Тож не з руки мені до нього з проханням звертатися. А тут така нагода. Цілком пристойний шмат землиці. Будинок, знову ж таки, справний, хоч зараз заходь і живи. Свій млинок, якщо буде бажання, поставити можна.

Сотник трохи помовчав, потім продовжив.

— Бачиш, я з тобою відвертий. Тож подумай ще раз…

— Тут і думати нічого, — мимохіть спробував знизати плечима Нестор, та тільки від болю скривився. — Пане сотнику, ти, якщо катувати мене не збираєшся, то, може, знімеш із гака? Чого мені, як окосту висіти? Розмова від цього плавніше не потече. А так, гляди, стану більш зговірливим.

— Це можна, — кивнув сотник писареві. — Розв'яжи… Тільки без дурниць, пане-брате. На подвір'ї п'ятеро сердюків. Цього разу панькатися не стануть. Надумаєш втекти — порубають.

Писар смикнув за мотузку. Вузол розплівся, руки впали батогами, і Нестор, поскрипуючи зубами, змусив себе розтерти занімілі рамена.

— Ну, то що ти хотів сказати? — вернувся сотник до перерваної розмови.

— Закурити б? Вуха пухнуть.

— Ну, ти зух. Тобі не тільки каші насип, а ще й ложку дай. Он там у кутку твій одяг і все інше. Обслужи себе сам, не великий пан.

Затягуючи час, щоб добре все обміркувати, Нестор неквапливо натоптав люльку, прикурив від свічки і з насолодою вдихнув міцного ароматного диму.

— Ммм ... хороше як. Тепер точно знаю, про що проситиму перед стратою, якщо раптом…

— Язик без кісток… — фиркнув сотник. — Воно тобі треба? Підпиши дарчу, та й гуляй з Богом. Хоч сто років ще живи.

— Підписати, справа не хитра, — Нестор присів на важку, дубову лаву, на якій, мабуть, сікли батогами допитуваних. — Але ж ти сам сказав... Земля неабияка. Хата добротна. Сад, знову ж таки — сам бачив. Воно ж все грошей варте, ні?

— Он ти про що, — усміхнувся сотник у вуса, вирішивши, що нарешті зрозумів справжню причину затятості запорожця. — Це вірно. Сперечатися не стану. Вартує. І чималих... Але ж і твоє життя не в копійку ціною? Втекти з-під петлі — теж недешево. Чи ні? У скільки свою голову ціниш?

— Ет, — махнув рукою Нестор. — Знайшов цінність. Таких як я нетяг-сіроманців на Низу хоч греблю гати. У базарний день — гріш за пучок. Скільки не дай, а все переплатиш. Козацьке життя, що вода в струмку… Тече, дзюрчить, а там, раз — і пропало безвісти. Тож ми його міряти золотом не будемо. А от земля та хата ціну мають. І, як я здогадуюсь, чималеньку. Але так і бути, назви її сам.

— Гляди ж ти… — покрутив писар. — Йому кістлява косу до шиї приміряє, а він дметься, наче півень перед курми. Зменш гонор, соколику. Думаєш, без твоєї згоди не обійтись? Скажи дякую пану сотнику, що взагалі з тобою розмовляє.

— Ну, коли розмовляє, отже, сенс у тім є, — знову затягнувся димом Нестор.

— Добре серце пана сотника, ось і весь сенс, — пирхнув писар. — А твій гонор через те, що ти законів не знаєш.

— Просвіти…

— Та будь ласка. Згідно з укладанням від тисяча шістсот вісімнадцятого року, все рухоме і нерухоме майно страченого, якщо той не має сім'ї, переходить у власність громади. Тобто Смілянської сотні. Ось і вся розмова. Ти в нас без роду племені, спадкоємців не маєш. Так що і торгуватися нема про що. Підвісимо тебе завтра, а майно сотні відпишемо. І, на відміну від полкових угідь, ця земля вже не підзвітна Чигиринському полковнику буде. Тепер збагнув?

Нестор лише вуса пригладив. Такого повороту він не очікував. Але, пригадавши, як вершиться суд у Січі, вирішив запитати:

— А пан суддя схвалить вирок? Все ж таки провина моя не доведена. Чи не поскаржиться панові полковнику на ваше самоуправство?

Думка про смерть Марічки знову різонула крижаним ножем по серцю, але козак стримався. Зібрався з силами і загнав її у найдальшу частину душі. Не час сумувати. Не зараз.

— Ну, по-перше, — продовжив під схвальним поглядом сотника писар, — пана судді зараз немає в місті. Так що заступитися за тебе нема кому. А потім хто розбиратися стане? Був би ти міщанин тутешній, із півсотні рідні мав — інша річ. А доля якогось волоцюги без роду-племені нікого не хвилює. Ну, і по-друге, — чому ж не доведена? Є свідки, що бачили тебе на хуторі. Який після твого від'їзду і спалахнув. Монисто покійної вдовиці, знов-таки, у тебе знайшли. Для вироку цілком вистачить. От і думай, поки голова на плечах: треба пану сотнику з тобою торгуватися і просити, чи наказати повісити і не марнувати час?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍