Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Розділ 18

Ранок настав разом з туманом... Густим і білим, немов на світ разом перекинулися всі обіцяні колись праведникам молочні ріки. Добре, хоч кисільні береги слідом не впали. Аерозольна суспензія і та відмовлялася триматися в повітрі, осідаючи на все до чого лиш туман торкався. У тому числі і людей...

Так що подобалося це Полупудові чи ні, а я все-таки скупався не чекаючи остаточної перемоги сонячного дня над нічними страхами...

Специфічне, треба сказати, умивання вийшло. Майже дослівно по приказці: «Не миттям, так суканням...»

Коли відчув, що одяг промок наскрізь, відійшов трохи вбік, роздягнувся, ліг і покатався по росяній траві. Не гірше, ніж з цеберка облився. Замість мочалки підійшов жмут молодих пагонів полину, ромашки і м'яти. Розтирався поки трава не перетворилася в порохно, а я не зігрівся.

Ось тільки одяг, як не відтискай і не викручуй, залишався вологим... Зате більше не стояв дошкою, задубілий від поту, і студеною прохолодою бадьорив краще за горнятко гарячої кави… вилитої у ліжко. Жартую...

Правда, тільки мене одного. Всі інші продовжували безтурботно спати.

Напарник мій, Тарас, теж сопів у дві дірки, як немовля. Спершу парубок опирався, мовляв не діло одному в дозорі стояти, але під самий ранок здався. Теж не залізний. І на відміну від мене, сюди потрапив не з балкона міської квартири, а дибав зв'язаним в обозі бранців аж з-під... як його там? Свиридового закутка? Загалом, здалеку. Звідси не видно.

Навіть худоба притомилася, хоча їм-то, наскільки підказує мій сільський досвід, належиться прокидатися зі сходом сонця... Так ні ж — сплять і хвостом не ворухнути. Хоча, теж розумно. З якого дива їм прокидатися? Півні не співали, сонце не пече... мухи не кусаються. А замукаєш — тут же люди набіжать. Кого доїти, а кого і в ярмо запрягати...

Сонне царство, одним словом.

Та нехай сплять, не шкода. Моє діло, як у згаданого півня на подвір'ї — вчасно прокукурікати, а там хай хоч і не світає. Було наказано підняти батька-командира до загальної побудки, от і виконуй, все інше — вже його клопіт...

Приблизно орієнтуючись по обозу, я пішов шукати Полупуда, сподіваючись, що козак не перемінив місця і продовжує спати там, де я його залишив. На жаль, Василя там не виявилося... Земля попалася тверда і грудкувата, чи якась інша причина, на кшталт будяків чи мурах — не суть. Важливо інше: де мені тепер запорожця шукати, якщо видимість нульова? Кінчики пальців на витягнутій руці годі розгледіти.

Втім... Не знаю, так має бути чи тутешня природа чудить, але внизу молочна пелена помітно витончується, стаючи майже прозорою. І цей зазор, з моменту мого ранкового туалету, помітно збільшився. Піднявшись вже майже до рівня колін. Тож я опустився на коліна і став озиратися по сторонах, сподіваючись, що Полупуд відійшов не дуже далеко, і я зумію його побачити.

Ліворуч і праворуч, кроків на сто нічого, що хоч віддалено нагадувало людину на очі не трапилося. Позаду, за спиною, досить чітко виднілися вози і худоба. А попереду, біля води... Тобто там, куди запорожець не пустив мене вночі під загрозою фізичної розправи, щось невиразно темніло... Доволі масивне і габаритами схоже на великий корч чи… людину, що присіла навпочіпки. Або як я — навкарачки.

«От зараза! Мене примусив у росі купатися, а сам в плавні вмиватися пішов... — негайно обурилося моє загострене почуття справедливості. — Одним громадянам, значить, білий хліб і білі «Жигулі», а іншим — чорна ікра і чорний «Мерседес»? Ну, постривай же...»

Обурення стрімко переросло в нестримне бажання помсти за зневажені права, свободу і рівність. Ну, або хоч якось компенсувати образу. Отримати, так би мовити, моральну сатисфакцію.

Загалом, поки без звичної ранкової дози кофеїну, головний мозок перебував у напівсонному стані, спинний — перейняв керування організмом на себе. І найдавніші інстинкти взяли гору над тендітним нальотом цивілізації.

Я схопився на ноги, риссю подолав ті три десятка метрів, що розділяли нас, і підйом ступні з ходу вліпив копняка в повернуте до мене солідне сідалище. Як одинадцятиметровий пробив... Запізніло зауваживши, що фігура у Василя має бути, принаймні, удвічі стрункішою. А то і втричі... І вже точно, зад козака, що зріднився з сідлом, ніяк не міг бути м'яким, як надувний матрац. Втім, мало що може здатися, спросоння та ще й зі злості.

Об'єкт прикладених зусиль, явно не очікував нічого подібного. Тож видав дивний, булькаючий звук, трохи підстрибнув, подався вперед, не втримав рівноваги і шубовснув у воду... Тільки вода фонтаном виплеснула, і відлуння, як від вибуху, плавнями гуляти пішло.

«Ти що твориш, придурок?!» — запізніло обурився головний мозок, що від таких подій миттю прокинувся.

«А чого він?..» — мляво спробував виправдати свій вчинок спинний, але розуміючи що переборщив, тихенько ретирувався, даючи більш розумному напарникові розсьорбувати заварену кашу.

 — Василю! Вибачай. То не навмисне... — спробував я зам'яти або хоч пом'якшити ситуацію. Вельми непривабливу і з цілком ймовірними далекосяжними наслідками. Непередбачуваного, але, напевно, неприємного ґатунку... — Туман, холера ясна, такий, що хоч око виколоти... Хотів пожартувати, та сам спіткнувся... Давай, допоможу...

Я похилився над водою і простягнув руку, пропонуючи одночасно і допомогу, і мир. Не стане ж козак мене вбивати, після того як руку потисне.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍