Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

торкатися. Жодної готівки, рук не розпускати. Місцеве правило. Інших клієнтів це теж стосується.

— Кабінки.

— Спускайтеся сходами і наліво. Візьміть рушник зі стосу.

Униз сходами, вздовж коридора з червоними світильниками, що обертаються, повз нішу з рушниками та перші четверо зачинених дверей до кабінок. У повітрі низько, проймаючи до нутра, гримить джанковий ритм. Я зачинив за собою п’яті двері, задля годиться згодував терміналу для внесення коштів декілька банкнот, а тоді підійшов до скляного екрана.

— Луїзо!

Вигини її тіла гупнули об скло, сплющилися груди. Вишневе світло в кабінці осяяло її тіло смугами світла.

— Луїзо, це я. Айрін. Ліззіна мати.

Пляма чогось темного між грудьми, на склі. Усередині мене ожила нейрохімія. Тоді скляні двері ковзнули вбік, і тіло дівчини впало з їхньої внутрішньої поверхні мені на руки. З-за її плеча з’явився пістолет із широким дулом і націлився на мою голову.

— Отак, засранцю, — промовив напружений голос. — Виходу немає. Як хоч щось зробиш неправильно, ця штука відстрелить тобі голову від грудей і перетворить твою пам’ять на припій.

Я завмер. У цьому голосі відчувалася недалека від паніки наполегливість. Дуже небезпечна.

— Ось і все, — двері за мною відчинилися, різко впускаючи пульсацію музики з коридора, і мені у спину втиснулося дуло ще одного пістолета. — А тепер поклади її, дуже повільно, і відступи.

Я лагідно опустив тіло, яке обіймав, на вистелену атласом підлогу і знову підвівся. У кабінці спалахнуло яскраво-біле світло, і обертовий світильник двічі блимнув рожевим та й погас. Двері за мною з грюкотом зачинилися, заглушивши музику, тим часом як переді мною в кімнату зайшов високий блондин у обтислому чорному одязі, вчепившись у спусковий гачок свого частинкового бластера так, що аж кісточки пальців побіліли. Його вуста були стиснені, а білки очей блищали довкола розширених стимуляторами зіниць. Пістолет за моєю спиною підштовхнув мене вперед, а блондин ішов далі, поки дуло бластера не притиснуло мою верхню губу до зубів.

— То що ти за хрін такий? — прошипів мені блондин.

Я повернув голову вбік — досить далеко, щоб розкрити рота.

— Айрін Елліотт. Тут працювала моя донька.

Блондин вийшов уперед і провів дулом пістолета по моїй щоці та під моїм підборіддям.

— Ти мені брешеш, — тихо промовив він. — У мене є друг у судовій установі Бей-Сіті, і він каже мені, що Айрін Елліотт досі у стеку. Бачиш, ми перевірили ті бздури, які ти нав’язав оцій шмарі.

Він копнув нерухоме тіло на підлозі, а я позирнув униз краєчком ближчого ока. У різкому білому світлі сліди тортур яскраво виділялися на тілі дівчини.

— А тепер прошу тебе дуже ретельно обдумати наступну відповідь, хоч хто ти є. Чому ти розпитуєш про Ліззі Елліотт?

Я перевів погляд над стволом бластера до рішучого обличчя за ним. Такого виразу обличчя не могло бути в людини, яку здали. Переляк надто сильний.

— Ах ти кавалок гівна, Ліззі Елліотт — моя донька, а якби твій друг у міському сховищі реально мав до чогось доступ, ти знав би, чому в документах досі зазначається, що я у стеку.

Пістолет біля моєї спини штовхнувся вперед ще різкіше, але блондин, здавалося, несподівано розслабився. Його вуста розтягнулися в неприродній покірній усмішці. Він опустив бластер і сказав:

— Гаразд. Діку, піди приведи Октая.

Хтось у мене за спиною вислизнув з кабінки. Блондин помахав на мене пістолетом.

— Ти. Сідай у куток.

Тон у нього був відсторонений, майже байдужий.

Я відчув, як від моєї спини відірвався пістолет, і заворушився, виконуючи наказ. Умощуючись на атласній підлозі, я зважував свої варіанти. Дік пішов, але їх усе одно залишається троє. Блондин, жінка в синтетичному, як мені здавалося, чохлі з азійською шкірою та з іще одним частинковим бластером, відбиток якого я й досі відчував у хребті, та кремезний чорношкірий чоловік, який зі зброї, здавалося, мав лише залізну трубу. Жодних шансів. Це були не ті вуличні акули, з якими я вступив у бій на Дев’ятнадцятій вулиці. Вони відзначалися холодною внутрішньою цілеспрямованістю, такою собі дешевою версією того, що демонстрував Кадмін у «Гендріксі».

Якусь мить я дивився на синтетичну жінку й думав, але це було неможливо. Навіть якби Кадміну якимось робом вдалося врятуватися від звинувачень, про які говорила Крістін Ортеґа, і перечохлитися, він володів інформацією. Він знав, хто його найняв і хто я такий. А власники облич, які дивилися на мене з усіх боків біокабінки, самі зізналися, що не знають нічого.

«Хай так буде й надалі.»

Я неквапом перевів погляд на побитий чохол Луїзи. Здавалося, у шкірі її стегон вирізали щілини, а далі розводили краї ран, поки вони не рвалися. Просто, грубо та дуже ефективно. Вочевидячки, її змушували дивитися на цей процес, доповнюючи біль жахом. Коли бачиш, як таке відбувається з твоїм тілом, усередині все перевертається. На Шарії цим дуже часто користувалася релігійна поліція. Луїза, можливо, не здолає цієї травми без психохірургії.

Блондин побачив, куди перейшли мої очі, і похмуро кивнув мені, наче я був співучасником цього діяння.

— Хочеш знати, чому голова досі при ній, га?

Я холодно поглянув на нього через усю кімнату.

— Ні. Здається, ти — людина зайнята, але, гадаю, дійдеш до цього.

— Це безглуздо, — невимушено сказав він, насолоджуючись своїм моментом. — Крихітка Аненома — католичка. Як казали мені дівчата, у третьому чи четвертому поколінні. Письмове свідчення під присягою на диску, подала до Ватикану повну Клятву утримання. Ми беремо дуже багато таких. Часом це реально зручно.

— Забагато балакаєш, Джеррі, — сказала жінка.

Блондин зиркнув на неї, зблиснувши білками очей, але гостра відповідь, яка от-от мала злетіти з його вишкірених вуст, затихла, коли на новій хвилі джанкового ритму з коридора у крихітну кімнатку пропхалися двоє чоловіків — мабуть, Дік і Октай. Я змірив очима Діка й записав його в одну категорію з власником труби («силачі»), а тоді переключився на його супутника, який не зводив з мене погляду. У мене здригнулося серце. Октай був монголом.

Джеррі смикнув головою в мій бік і спитав:

— Оце він?

Октай повільно кивнув; на його широкому обличчі виникла дика переможна посмішка. Величезні долоні його опущених рук стискалися та розтискалися. Він працював, відчуваючи крайню ненависть — таку глибоку, що вона його аж душила. Я бачив горбок на тому місці, де хтось незграбно полагодив йому зламаний ніс зварюванням тканин, але це здавалося недостатньою причиною для люті, яку я спостерігав.

— Гаразд, Райкере, — блондин трохи нахилився вперед. — Не хочеш змінити свою історію? Не хочеш сказати мені, чому ти тут мені все