Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Розділ 18

По книгах і особливо після перегляду фільмів про запорожців, іноземних режисерів, може скластися хибне враження, що козаки, якщо не були в поході, весь вільний час проводили у гулянці і хмільному привіллі. Від надміру дурної сили та нудьги, затіваючи то скачки, то кулачні бої. Або й герці на шаблях чи іншій зброї.

До першої крові, звісно. Убивство товариша, навіть через необережність, каралося в Січі дуже суворо. За ненавмисне — били киями. А виживе козак після такої кари чи ні, залежало від заслуг, поваги і кількості товаришів загиблого, що жадали помсти. Зумисного вбивцю чекала кара значно гірша — його живцем закопували в могилу разом з офірою, прив'язавши до труни. Жорстоко... Зате дієво. І не треба ніяких зайвих інструкцій чи відповідальних за техніку безпеки. Взяв по дурості, з п’яних очей, через надмірну хвацькість чи необережність чуже життя — віддай своє. І сам більше лиха не накоїш і іншим наука.

Так от, нічого подібного. Більше години я валандаюсь по території фортеці, і можу з усією впевненістю сказати, що найбільше козаки нагадують дачників, які кинулися з весняним теплом на свої садово-городні ділянки. Не без того, щоб подекуди не смажили шашлик та не веселилася поруч невелика компанія, але основна маса народу трудилася, як бджілки чи мурахи. Не піднімаючи голову і не розгинаючи спину.

І ще... З тих же джерел і інтернету я знав, що чисельність війська Низового Запорізького в декотрих битвах становила десятки тисяч. Та й вічні чвари з польським Сеймом, щодо збільшення реєстру теж виникали щоразу, коли шляхта або король намагалися урізати список прийнятих на службу козаків на декілька тисяч. Тобто, в будь-якому випадку — весь час згадуються чотиризначні числа. А я, як не прикидав, нарахував не більш п'яти сотень. Звичайно, людей лічити, не мішки або ящики — весь час у русі. Когось кілька разів зауважиш, а інший ні разу на очі не попадеться. Але, навіть якщо взяти похибку у третину, все одно — залога Січі і до однієї тисячі не дотягувала.

Дивно. Помилка? Чи історики обманюють, завищуючи чисельність запорожців, додаючи до літопису коефіцієнт відповідний загальному збільшенню населення. Щоб у нащадків не виникало здивування.

Самі судіть, хто з моїх сучасників сприйме всерйоз грандіозну і епохальну битву, дізнавшись що на полі бою зійшлося менше воїнів, ніж в нинішніх сутичках футбольних фанатів. Тому що в той час жителів Парижа, Лондона чи Кракова можна було без тісняви розмістити на середнього розміру стадіоні. А якщо дітей взяти на коліна, то ще якесь припортове містечко втиснути.

Гм… Чи я чогось не розумію? Ну, так це не біда. На це у мене наставник є. Який, хоч і бурчить, а на питання відповідає. Переважно…

До речі, схоже, нарада у Сірка закінчилася, бо Полупуд якраз вийшов з хати кошового. Сам. Тіпуна отаман затримав. Значить, була ще якийсь розмова, котра і для вух Василя не була призначений. Цікаво живемо — таємниця на таємниці їде і таємницею поганяє.

— Гей, Петре! Дибай сюди! — вгледів мене Полупуд. — Чим займаєшся?

— Так байдики б'ю, — щиро відповів я, викликаючи сміх осавулів. — Уже майже всіх перебив. Пара штук тільки сховатися встигла. Он у тій копиці сіна. Не заперечуєш, якщо продовжу?

— Дав же Господь людині талант... не язик, а бритва, — схвалив один з помічників кошового. Влучне слово в товаристві цінувалося не менше військової доблесті.

— Ага... — кивнув Полупуд. — Точно підмічено. Того й гляди, заріжеться. Пішли...

— Куди? — запитав я неголосно, коли ми відійшли від хати кошового.

— Як куди? — здивувався Василь. — Ти ж козакувати хочеш? Ось зараз курінний отаман на тебе і гляне. А я дуже прошу, поруч з ним, Петрусю, язика краще притримай. Жарт жартові не рівня. Я, звичайно ж, слівце за тебе замовлю, але в курені всі рівні лише перед Богом та отаманом. Вирішить Трясило, що гідний ти нашим товаришем стати — чудово, ніхто слова поперек не писне, якщо сам себе не підведеш. А скаже курінний зачекати — вибач, навіть сперечатися не стану. Його розсуд і право.

Цікаво — лякає Василь, чи все насправді так серйозно?

Ой, можна подумати, що то перша співбесіда або іспит у моєму житті? Ну, припустимо, не сподобаюся я отаману і що? Прожене з Січі? А ось фігу йому з маслом. Не має права. Вхід вільний. Максимум, до свого куреню не прийме. Ну, так їх тут багато — вибирай, не прогадай... Та й взагалі, наскільки я пам'ятаю, вид на проживання за порогами надавали всім бажаючим, без винятку. Аби лиш у Бога вірував. Чи знову літописці щось наплутали?

— Василю... — крокуючи в ногу з козаком, я вирішив відволіктися. — Скажи, а чому в Січі так мало козаків? Це що — все військо?

— Скажеш… Не чув, що один літній день взимку тиждень годує? — відповів той навіть не повертаючи голови. — Якого біса хлопцям тут сидіти? Не квочки — курчата з яєць не вилупляться... На промислі козаки. Або рідні, що по паланках та хуторах живе, допомагають. Інші ярмаркують... Або з чумаками по сіль подалися. Та хіба мало роботи навколо? Як то кажуть, була б шия, а хомут знайдеться. Я сам чого в Свиридовому кутку затримався? Теж допомогти хотів... Та тільки, бач, як усе обернулося. Не судилося.

— Це як подивитися... — не дав я Василю засмутитися. — Не допоміг… Якщо б тебе серед них не було, всіх уже б на невільничому ринку продавали. Так що не гніви Господа, заперечуючи його волю і провидіння. Чи вважаєш, що краще за Нього знаєш, як має статися і коли?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍