Читати книгу - ""Опальна принцеса". В пошуках Дракона, Олена Гриб"

6.3

 

Щоб охолонути, я відчинила вікно і висунула руки крізь ґрати. Нічне повітря пройшлося по шкірі, даруючи прохолоду і умиротворення. Через кілька хвилин пальці змерзли – вітер на висоті дув особливо сильно.

– Ну й атмосфера… Ще б сюди справжнього дракона, і можна організовувати тури «Відчуй себе принцесою» для всіх бажаючих.

Тихий голос потонув вдалині. Я сіла на підвіконня, підставила обличчя холоду. Спати не хотілося. Нове оточення, новий пейзаж… Я дивилася на безіменну туманність, шукала незнайомі сузір’я, чекала, поки місяць вилізе із-за хмар, які згустилися на горизонті, і уявляла, що сиджу на власному балконі.

Зліва співає караоке п’ятикласниця Оля, а не кричать невідомі птахи. Справа димить цигаркою Жора-швець, а не піднімається дим від кухонних печей. Далеко попереду світиться яскрава вивіска супермаркету, а не пурхає вогнедишна тварюка. За спиною – невелика затишна кімната з допотопним диваном і антикварною шафою, а не цілий зал площею понад сто десять квадратних метрів. Ну або понад чотириста п’ятдесят квадратних кроків, тому що ні лінійки, ні будівельного плану мені не надали.

Хмари затягнули половину неба, порив вітру приніс краплі дощу. Я зачинила вікно, нещільно засмикнула тонкі штори і скептично подивилася на своє нинішнє житло.

Розміри житлоплощі не дивували – як-не-як, мені виділили верхній поверх колись оборонної вежі. З виходом на дах, між іншим. Дах захищався колючим дротом, тому з прогулянками на свіжому повітрі не склалося.

Але житло було нормальним… У порівнянні з катівнею, звісно.

«Не скаржся. Заради тебе тут два шари килимів постелили», – хмикнула совість.

Еге ж, за ті години, що я провела в лабораторії і в якихось кабінетах, нежитлову вежу вишкребли до блиску, засклили вікна (одне навіть зробили таким, що відкривається) і затягли по безкінечних кручених сходах широке ліжко з балдахіном, майже не поїденим міллю. Двері на дах полагодили, провели світло, відремонтували невелику піч, принесли десять полін. Про сірники, щоправда, забули, але я не збиралася затримуватись тут до снігів.

«Вікард був би радий розстріляти мене хоч завтра», – спогади погано діяли на оптимізм.

Очі защипало. Ні, не від смутку… Треба було якомога швидше зняти зелені лінзи, проте я не уявляла, як на це відреагують долінейці.

«Служниця застромить кіл у серце, щоб гарантовано позбутися посланниці Ньепи. Кано говорив, Ньепа втілює і зло, і свободу… Чому мені не зустрічаються ті, хто шанує її, а не боїться?» – я взяла залишене на підвіконні кишенькове дзеркальце і неохоче оглянула свою фізіономію.

Моторошне видовище. Тобто як для людини, що за кілька діб спала заледве годин п’ять, зазнала впливу струму, отрути, технологій майбутнього і трьох ріє Нордесів, я мала непоганий вигляд. Але, будемо чесні, зараз на мене не зазіхнув би навіть п’яний як чіп Ендер.

«Коли ж відросте фарбоване волосся? Хочу стати собою!» – мені не подобалось, що я схожа на Аріну Керейру і дівчат з програми.

Очі засльозились. Я відклала дзеркало, залізла в ліжко. Прямо наді мною горіла лампочка, решта приміщення таїлася в тіні. Я немов була на освітленій галявині посеред страшного темного лісу. Неприємне відчуття.

«Щоб нічого надприродного мені не приписали, зніму лінзи завтра, перед Кано», – я вимкнула світло і сховалася під тонкою ковдрою.

Комфортніше не стало.

У величезній кам’яній вежі кожен рух віддавався луною. Якоїсь миті я зрозуміла, що ледь дихаю – вдихи здавалися надто гучними і порушували тишу.

Сон не йшов. Як тільки накочувала дрімота, її руйнував шерех простирадла. Коли в вікно заглянув місяць, я здалась. Лежала із заплющеними очима, думала про домівку… Не звертала уваги на сторонні звуки. Справді не звертала!

Але світло проігнорувати не змогла.

По повіках майнув яскравий промінь, і вся сонливість зникла. Я невпевнено озирнулася, не розуміючи, що відбувається. Вежа занадто висока, із землі так не посвітити. Що ж тоді? Гвинтокрил?

Знову промінь.

Я босоніж підбігла до вікна і визирнула назовні. Нічого, крім тіней від хмар… Невже здалося?

– Але роша, аліє? – сказали від дверей.

– Так, не спиться, – відповіла я.

Ну що за чортівня?!

– Ріку? Це точно ти? – Під пальцем клацнула кнопка вимикача, і приміщення залило електричне світло.

Рік стояв посеред кімнати, з цікавістю оглядав спартанське умеблювання. Лускаті обладунки, моторошні леза, добрі очі… Не уявляю, як я могла сплутати його з шаєром. Вони схожі, не заперечую. Гаразд, зовні вони – як дві краплі води. Але міміка і жести разюче відрізнялися.

Справжній Рік поводився просто й невимушено. Дивувався, коли його щось дивувало, засмучувався, почувши неприємну звістку, усміхався у відповідь на усмішку і не вважав себе пупом землі.

Він був класним, як заявила б я тринадцятирічна – та сама я, що мріяла досліджувати невідомі землі і підкорювати глибини космосу.

«Не від світу цього», – винесло б вердикт земне оточення Анни Леонідівни: майбутньої юристки, що з горем пополам забула давні прагнення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍