Читати книгу - "Стара хвороба"

нічого не розумів, ніби та господиня з провінції, до якої в дім раптом завітав манірний гість, чи, радше, ніби міський голова, до якого в службовий кабінет зайшов міністр. Як він розумів, гостю будь-що обов’язково треба було частувати напоями і наїдками, а на сидіння неодмінно покласти м’яку подушку!

І хоч як заперечувала Зулейха, він усе ж підвівся й покликав матроса, щоб той навів лад, прибравши зі столу порожні й брудні тарілки з-під закусок.

Зулейха насилу вмовила чоловіка не приносити коньяк з капітанової каюти і не дозволила, щоб він саме зараз ні сіло ні впало готував їй лимонад. Ще й пожартувала з нього, що не було її звичаєм:

— Згадайте той день у Силіфке, коли як членкиня вашого бального комітету я зайшла до вас у кабінет, а ви так само силоміць намагалися нагодувати мене варенням з шовковиці і розлили його на мене.

Юсуф з дитячою простодушністю всміхнувся і сказав:

— Еге ж, я страх якого сорому тоді набрався…

Зулейха, щоб усе ж зробити приємність капітану і Юсуфу, взяла з відкритої пачки сигарету, жменьку сушеного гороху і мигдалю.

Лікар нічого цього не помічав. Він дрімав, скулений у плетеному кріслі, закривши голову руками і підібгавши ноги, від чого здавався ще меншим, і лише інколи глибоко вдихав повітря.

Юсуф накинув на лікаря свій піджак, щоб він не змерз.

— Бідолаха, він погано почувається ночами в каюті, його захитує. Добре, що хоч на свіжому повітрі він може кілька годин спокійно поспати, — сказала Зулейха.

Та Юсуф, усією душею жаліючи старого, хотів був розбудити його, вважаючи, що правила етикету не дозволяють спати в присутності жінки.

Зулейха пригрозила більше не прийти, якщо він не припинить своїх дурних церемоній, і навіть вдала, що йде геть…

Говорили знову про Визвольну війну. Капітан з острова Родос розповідав про небезпечні пригоди тих часів, коли його нога ще не була дерев’яною.

Якщо Зулейсі цікаво слухати, то для неї він готовий розповісти спочатку. Під час Світової війни він був морським офіцером. Коли після перемир’я армія розпалася, він перейшов на невеликий вугільний пароплав, чимось схожий на «Ташуджу». Перевозив зі Стамбула до Анатолії зброю і військових, добре розуміючи, як усе це небезпечно.

Коли Зулейха слухала цю історію, їй пригадалися посиденьки край басейну в Гьольюзю. Вона ніби побачила зараз і підвісний ліхтар, і кружляння великих нічних метеликів з мошкарою довкола нього, і бліде, втомлене обличчя батька, Юсуфа і літню сільську жінку в хустці, які слухали його, ніби святого.

В запамороченій свідомості Зулейхи картина застілля на палубі «Ташуджу» змішалася з видінням у Гьольюзю. Дівчина все слухала капітана з Родосу.

Така сама тиха літня ніч… Чи то бал тоді був на іноземному броненосці, що став на якір поряд з палацом Долмабахче, чи званий вечір… Одне слово, якесь бучне свято.

Парові баркаси та прогулянкові катери безперестанку сновигали між берегом і броненосцем — підвозили запрошених. Раз у раз чулася музика, і її звуки відлунювали на березі…

У цей час прив’язане до буя судно капітана з Родосу стояло перед Кизкалесі,[46] чекаючи, коли зовсім стемніє, щоб рушити у бік Чорного моря. У них на борту був запас боєприпасів і щось із дванадцять офіцерів… Ці демобілізовані офіцери, убрані за чорноморських селян, сиділи на палубі й без жодного звуку спостерігали за святковими веселощами.

Зулейха й собі згадала, як вона, гостюючи у шкільної подруги у Фіндіклі, якось увечері спостерігала за таким самим святом на площі перед Долмабахче. Можливо, що це була одна й та сама ніч. У широкій смузі електричного світла побіля броненосця аж кишіло від прогулянкових катерів, парових баркасів і човнів.

Баркас, що відчалював від палацової пристані, перед тим як попрямувати до броненосця, повільно проплив уздовж набережної. Зулейсі здалося, що на ньому серед кордону офіцерів у блискучій, гаптованій золотом уніформі вона розгледіла шахзаде Омера Фарука.[47]

Усе це — броненосець, схожий на скупчення зірок всередині оповитого серпанком ореола, прогулянкові катери, баркаси і моторні човни, що потоком стікалися до нього; на них — чоловіки у фраках, офіцери в парадних одностроях, жінки суціль у блискотливих коштовностях, закутані в накидки і манто, але з відкритими декольте, і ясноволосий казковий принц, — маленькій учениці коледжу всі вони здавалися символами ідеального життя певної епохи. І хоча Зулейха добре пам’ятала враження того дня, зараз вона душею й серцем була поряд з перебраними за селян офіцерами на борту темного пароплава неподалік Кизкалесі. Вона вслухалася в кожне слово капітана з Родосу і в уяві разом з ним та офіцерами відпливала від Стамбула.

Якою ж вражаючою казкою з роками ставала ця Визвольна війна!

Юсуф спостерігав за дружиною, як вона, підперши голову руками, уважно слухає, затамувавши віддих, і тільки зрідка про щось питає капітана. Її очі горіли цікавістю, як у дитини, якій розповідають захопливу казку. Юсуф не впізнавав своєї Зулейхи!

* * *

То був перший випадок, коли Зулейха підсіла до столика капітана і Юсуфа. Тепер щовечора, погулявши трохи по кораблю, вона підходила до них.

Юсуф не розумів причин такої поведінки, та поступово звикав до її візитів, простих і дружніх розмов. Він уже не дивувався, що Зулейха не вважає нижче своєї гідності сидіти за столом під капітанським містком і брати з цього нашвидку злагодженого столу з частуванням сушений горох і мигдаль.

Якось Зулейха, вдавши, що робить це для себе, узявши ножа, змішала яєчний жовток, сир і вершкове масло та обережно намазала сумішшю два тонкі шматочки хліба. Потім, наколовши один на виделку, подала капітанові, а другий непомітно поклала на тарілку Юсуфу.

Зулейху дуже турбувало здоров’я лікаря, яке, попри всю Юсуфову турботу про нього, щодень погіршувалося. Прокинувшись, він весь час перебував у стані якоїсь дивної неуважності, здавалося, що він нічого не чує й ні про що не думає. А коли він спав, складалося таке враження, ніби тіло його усихало, щоки западали, а губи блідли. Він важко дихав, часто і нерівно. Інколи дихання його ставало зовсім здавленим, він ніби починав задихатися, і тоді раптом розплющував очі, на мить оживаючи, й тільки слабо посміхався, немов сам дивуючись із того, що прокинувся.

Зулейха інколи питала Юсуфа:

— Як цей нещасний ще збирається працювати?

Юсуф з батьківською ніжністю непевно відповідав:

— Побачимо… Щось та придумаємо. Не залишати ж його такого на вулиці!

* * *

Мармурове море закінчилося, вони йшли в Дарданелли.

Пливли вони як і раніше повільно. Днями зупинялися в невеликих селищах і селах,