Читати книгу - "Хіппі"

201
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 54
Перейти на сторінку:
чоловік виснажено впав на диван. Коли розплющив очі, уже був день, час іти на роботу, але по телевізору, який лишався увімкненим усю ніч, попереджали не виходити з дому: «анархісти» зайняли факультети, станції метро, перекрили вулиці, перешкоджаючи вільному руху транспорту. Порушували фундаментальне право всіх громадян, як гадав хтось.

Він зателефонував на роботу — ніхто не брав трубку. Потім — до штаб-квартири, і одна людина, яка провела там ніч, бо мешкала в передмісті й не змогла дістатися додому, повідомила, що даремно й намагатися пересуватися того дня містом: змогли прийти лічені співробітники, лише ті, що мешкали поблизу штаб-квартири.

— За сьогодні воно не мине, — сказав безіменний співбесідник.

Жак попросив з’єднати його з керівником, але той, як і багато інших, теж не вийшов на роботу.

Усупереч очікуванням, заворушення й сутички не вщухали — навпаки, ситуація погіршилася, коли всі побачили, як поліція поводилася зі студентами. Сорбонна, символ французької культури, була зайнята, а викладачі приєдналися до протестів або їх вигнали за межі університету. Були створені різні комітети з різними пропозиціями, які невдовзі мали прийняти або відкинути, — це розповідало ТБ, тепер уже виказуючи більше симпатії до студентів.

Крамниці в його районі були зачинені, за винятком однієї, яку тримав індієць, — і біля дверей люди вишикувалися в черзі. Він спокійно став у кінець, слухаючи коментарі покупців: «Чому уряд нічого не робить?», «Навіщо ми платимо такі високі податки, коли поліція не здатна діяти в такій ситуації?», «Винна комуністична партія», «Винне виховання, яке ми дали дітям, а ті тепер думають, що мають право постати проти всього, чого ми їх навчили».

І в такому дусі. Єдине, чого ніхто не був здатен пояснити, — чому це все відбувалося.

— Ми ще не знаємо.

Пройшов перший день.

І пройшов другий.

І скінчився перший тиждень.

І все тільки погіршувалося.

Його квартира розташовувалася на невеличкому пагорбі на Монмартрі, за три станції метро від роботи, і з вікна він міг чути сирени, бачити дим від палених шин, без упину дивитися на вулиці, чекаючи на дочку. За три дні вона з’явилася, швидко помилася, узяла дещо з його одежі, що могло підійти їй, оскільки її одяг залишався в іншій квартирі, поїла нашвидкуруч і знову пішла, кажучи те саме: «Поясню потім».

А те, що він уважав чимось минущим, стриманою люттю, поширилося зрештою по цілій Франції; підлеглі брали в заручники своїх керівників, і був проголошений загальний страйк. Більшість фабрик зайняли робітники — так само як тиждень тому сталося з університетами. Франція зупинилася. І проблемою вже були не студенти, які, здавалося, змінили коло вимог і тепер вимахували транспарантами, як-от «Вільне кохання», чи «Геть капіталізм», чи «За відкриття кордонів для всіх», чи «Буржуа, ви нічого не розумієте».

Проблемою тепер був загальний страйк.

Телебачення транслювало всі події. Саме там він побачив, на свій подив та сором, що по двадцяти днях пекла президент Франції, генерал Шарль де Ґолль, який чинив опір нацистам, покінчив із колоніальною війною в Алжирі, якого всі обожнювали, зрештою виступив, аби сказати землякам, що організує референдум, пропонуючи «культурне, соціальне та економічне оновлення».

Те, що він пропонував, нічого не означало для робітників, що якнайменше цікавилися вільним коханням, країною без кордонів і всякими такими речами. Вони думали тільки про одну річ: значне підвищення зарплатні. Прем’єр-міністр Жорж Помпіду зустрівся з представниками профспілок, троцькістами, анархістами, соціалістами, і лише тоді криза почала відступати — тому що коли всіх посадовили одне навпроти одного, у кожного виявилися різні вимоги. Розділяй і владарюй.

Жак вирішив узяти участь у марші за де Ґолля. Уся Франція була налякана тим, що трапилося. Марш практично в усіх містах зібрав безліч людей і змусив тих, хто розпочав, на думку Жака, «анархію», відступати. Були підписані нові трудові договори. Студенти, яким уже нічого було вимагати, почали потроху повертатися в університетські кабінети — з відчуттям перемоги, яка абсолютно нічого не значить.

Наприкінці травня (чи на початку червня — він не міг точно пригадати) його дочка нарешті повернулася додому й сказала, що вони домоглися того, чого хотіли. Він спитав, чого ж вони хотіли. Вона не пояснила, але видавалася втомленою, розчарованою, пригніченою. Ресторани вже повідчинялися, вони пішли повечеряти при свічках, уникаючи розмов на цю тему — Жак ніколи б не сказав, що пішов на марш на підтримку уряду, — і єдиним коментарем, що він сприйняв серйозно, дуже серйозно, були її слова: «Я втомилася тут. Помандрую й поживу подалі».

Згодом вона відмовилася від цієї ідеї, поступившись необхідності «закінчити своє навчання», і він зрозумів, що ті, хто виступав за квітучу й конкурентоспроможну Францію, перемогли. Справжні революціонери аж ніяк не переймаються закінченням навчання й одержанням диплома.

Відтоді він прочитав тисячі сторінок пояснень і виправдань, поданих філософами, політиками, видавцями, журналістами тощо. Вони посилалися на закриття університету в Нантері одразу на початку місяця, але це не могло виправдати всю ту лють, свідком якої він був у нечисленних випадках, коли наважувався виходити з дому.

І він ніколи не натрапив на жоден, на жоден рядок, що міг змусити його сказати: «О, саме це все й спровокувало».

Другим — і вирішальним — моментом у зміні поглядів стала вечеря в одному з найрозкішніших паризьких ресторанів, куди він водив особливих клієнтів — потенційних покупців його товарів для своїх країн. Травень 1968 року був уже у Франції чимось минулим, проте поширив своє полум’я по інших частинах світу. Ніхто не хотів про це думати, і якщо якийсь іноземний клієнт наважувався щось запитати з цього приводу, він делікатно змінював тему, мовляв, «газети завжди все перебільшують».

І розмова на цьому припинялася.

Жак приятелював із власником ресторану, який називав його просто на ім’я, і це справляло належне враження на його компанію — що було частиною плану, між іншим. Він заходив, офіціанти супроводжували до «його столика» (що постійно змінювався, залежно від кількості запрошених, які, звичайно, цього не знали), кожному негайно подавали келих шампанського, приносили меню, робилися замовлення, дороге вино («Ваше, як звичайно, чи не так?» — питав офіціант, і Жак ствердно кивав головою), та розмови були тими самими (нещодавно прибулі завжди хотіли знати, чи варто піти в «Лідо», «Крейзі Горе» або «Мулен Руж» — неймовірно, як за кордоном Париж звівся тільки до цього). На діловій вечері про справи не говорили аж до кінця, коли всім за столом пропонувалися відмінні кубинські сигари — тоді особи, що вважали себе неабиякими важливими, погоджували останні

1 ... 40 41 42 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіппі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіппі"