Читати книгу - "Ключі Марії"

122
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 114
Перейти на сторінку:
без супровідного листа. Іноді здається, що мені більше нема про що писати. Але якщо буде про що, то обов’язково напишу!»

У наступних конвертах лежали згорнуті вчетверо чисті аркуші паперу.

Нарешті настав час чаювання. Бісмарк знайшов список археологів. Тепер він дивився на ці прізвища іншим поглядом. Список тепер ділився на вже «відомих» і ще «невідомих» персонажів. Олег сумно посміхнувся. Зрозумів, що все ж, хоч і не хочеться, але доведеться йому їхати і на Воскресенку, і на Оболонь.

«Так, до кого спочатку? — задумався, дивлячись на список. — До Ревенка Олександра Івановича чи до Красницького Бориса Артемовича?»

Дорога до Оболонської Набережної здавалася простішою — двадцять хвилин на метро. Хоча від метро до Набережної пішки ще хвилин п’ятнадцять. Бульвар Перова на Воскресенці — це взагалі далекий світ, глибинка лівобережного Києва. Цю адресу Олег вирішив залишити на потім.

Зиркнув на годинник: скоро п’ята. За півтори години можна було б виїхати, щоби ближче до сьомої, коли народ повернеться з роботи, знайти квартиру Красницького і, либонь, вже у нащадків дізнатися про його долю і досягнення.

Олег перевів погляд на київську адресу Польського, згадав його правнучку. Той перший візит до сім’ї археолога виявився набагато цікавішим, аніж він очікував. Але правнучка нічого йому не розповідала про родичів в Ізраїлі. А цей Давид з Єрусалима міг би бути сином. Він бо вже на пенсії. А може, у Польського було кілька синів?

«Інтернет-банкінг у Єрусалимі?» — замислився Олег. Йому згадалися перекази в євро з Єрусалима від якогось Єрусалимського товариства місцевої історії. — Ну так, — кивнув Олег навздогін своїм думкам. — Отже, це справа рук сина Давида. А син, мабуть, виконує розпорядження батька».

Дивно, але цілком логічні висновки не викликали в Олега ані захоплення, ані осяяння. Все виявилося занадто простим, зрозумілим і логічним.

А які відкриття чекають на нього за двома наступними адресами? Він ніби й не очікує нічого особливого від візитів на Оболонь і Воскресенку. Але ж ніхто не застрахований від сюрпризів.

Думки працювали злагодженіше, голова не нагадувала про травму, хоча сам він прекрасно пам’ятав цей ранок і пережиті страх і шок.

«Якщо з самого ранку дістати по голові, то день видасться вражаюче довгим!» — іронічно подумав Бісмарк.

І тут пам’ять надіслала йому сигнал про відновлення своєї роботи, висвітливши, мов на екрані у вигляді титрів кінофільму прізвища, імена та по батькові Красницького і Ревенка.

— Так, — подумав Олег. — Але ж я ці прізвища десь уже бачив! І не від Адіка! Десь вони вже мені траплялись?!

Олег зайшов до кімнати, увімкнув світло і витягнув з-під канапи чорну шкіряну торбинку. Вийняв з папки документи, скріплені печаткою ГО «Інститут-архів», і все стало на свої місця. Красницький і Ревенко виявилися одержувачами дивних, але немаленьких сум грошей. Правда, вони фігурували, як ФОПи, і їх ініціали не збігалися з ініціалами археологів. Красницький Р. Б замість Красницького Б. А.? Це, мабуть, син. Тобто Борисович. Ревенко Г. О. замість Ревенко О. О. — і тут все дуже просто. Батько — Олександр, а син — Олександрович. А хто він там: Геннадій чи Георгій — вже не важливо. Головне, що всіх їх обслуговує чорний бухгалтер Ріна, і вони отримують гроші з Греції через Єрусалим. Через сина Георгія Польського. А це означає, що саме археолог Польський крутить цим загадковим ГО, яке об’єднує тих, хто робив розкопки.

«Добре, — зітхнув Олег, утомившись від роздумів. — Сьогодні поїду до Красницького, а завтра — до Ревенка. Решту питань залишимо на потім!»

Розділ 34

Краків, червень 1941. Коли красуня надто багато знає, романтична розмова з нею неможлива навіть уночі

На кухні Олесь поклав на стіл чорний хліб і шмат сільського сиру, вийняв з креденса пляшку рейнського, розкоркував і розлив у келихи. Тепер вони сиділи за столом і розмовляли, а поруч тьмяно блимала свічка.

— Даремно ви почали про тоталітарний режим, — промовив хлопець. — Мусите пильнуватися з такими словами. Серед присутніх міг бути хтось, кого приставили нам німці.

— Так, я погарячкувала, — погодилася Арета, пригублюючи вино. — Мені, мабуть, взагалі краще більше мовчати.

— Аж так? — він засміявся. — Не конче. Але обережність варто виявляти. Де ви були до того, як опинилися в Кракові?

— Там, де і ви. У Львові.

— Правда? Чому ж ми не перетиналися? — можливо, в його запитанні вчувався жаль, що не зустрілися раніше, бо дівчина поблажливо усміхнулася.

— Я ж казала — ще не настав час...

Її впевненість у судженнях свідчила про те, що вона несе в собі невідомі йому знання й тверді переконання у запланованих учинках. З огляду на це він скидався на учня, який щойно зараз пізнає щось сокровенне.

— А тепер настав? — з недовірою запитав Олесь.

— Так, — кивнула вона. — Саме для цього я й прибула до Кракова. До вас.

Це його ще більше ошелешило. Хто він і що він, щоб заради нього вирушати до Кракова? З вуст дівчини це могло звучати по-різному, але не звучало так, як хотілося б це йому, бо не приїхала вона сюди, закохавшись у нього з першого погляду.

— Виглядає на те, що маєте до мене якусь справу? — запитав Олесь.

Однак вона заперечила:

— Не так до вас, як до вашого батька. Його треба вивезти сюди. І баритися не можна.

Вивезти з його намоленого затишку, звідки його хіба зі страшним скрипом можна було витягнути на тиждень у Карпати? Та вона просто не знає його батька!

— Навіщо? — запитав він. — Він нізащо не бажав тікати зі мною, хоча багато його друзів-науковців утекло. Але він не міг покинути своїх книжок і рукописів. Мама була не проти тікати і підтримувала мене. А він бігав по кабінету, обмацував стелажі, хапав рукописи в оберемки і питав: «Куди? Куди я це все сховаю?» Ви не знаєте мого батька. Він вріс у свій кабінет, як рослина у вазонок.

— Я розумію. Але він у небезпеці. Ви ж не маєте від нього жодної звістки. Чи не так?

— На жаль, так, — зітхнув Олесь.

— Минулого тижня вашого батька викликали до НКВС і дали завдання, яке він зобов’язався виконати. Не жахайтеся, ніхто його на сексота не вербував. То було чисто наукове доручення: розшифрувати старовинний текст. Точніше, знайти в ньому те, що їх цікавило. Ваш батько, як науковець, цим, звісно, захопився. Його навіть не треба було переконувати чи змушувати. Він узявся за роботу. Однак ми повинні його зупинити. Це завдання він не повинен виконувати.

Олесь потер чоло. Вона говорила так самовпевнено, а голос втрачав ніжні дівочі тони, що це почало його бентежити, але він і не здогадувався, що має відбутися далі, й що вона ще може сказати набагато тривожнішого.

— Звідки вам усе це відомо? — не витерпів, вдивляючись у її очі.

— Не суттєво. Чекісти передали вашому батькові четверту книгу Єноха. Вони при НКВС мають цілий відділ, який займається потойбічними силами, досліджує з’яви духів, янголів, навіть займається такою проблемою,

1 ... 40 41 42 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ключі Марії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ключі Марії"