Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

світ, який вважають дном суспільства, і почала заповнювати ці прогалини з властивою їй енергією.

У прагненні знайти матеріал для оповідань і зробити їх оригінальними за сюжетом, якщо не майстерними за виконанням, вона вишукувала в газетах повідомлення про нещасні випадки і злочини, викликала підозри бібліотекарів, запитуючи літературу про отрути, вивчала обличчя перехожих і характери оточуючих, копирсалася в забутих виданнях у пошуках фактів або вигадок, настільки давніх, що вони були, по суті, новими, в такий спосіб знайомлячись з божевіллям, гріхом і стражданням.

Джо думала, що добре справляється з поставленим перед собою завданням, але насправді неусвідомлено оскверняла самі основи жіночого характеру. Вона жила в поганому товаристві, хай і уявному. Воно впливало на неї, бо доводилося тримати серце й розум на порожній та небезпечній їжі й досить швидко передчасне знайомство з похмурою стороною життя призвело до втрати духовного здоров’я.

Вона радше відчула це, ніж усвідомила, бо постійне описування пристрастей і почуттів інших людей змушувало її робити припущення й висновки щодо своїх власних – нездорова розвага, якій юні уми не віддаються по добрій волі. Погані вчинки завжди тягнуть за собою покарання, і Джо понесла його тоді, коли найбільше цього потребувала.

Не знаю, чи вивчення Шекспіра навчило її читати характери, або то був природжений потяг до всього чесного, сміливого, сильного, але, продовжуючи наділяти своїх уявних героїв всіма можливими досконалостями, вона водночас відкрила для себе живого героя, який цікавив її, незважаючи на безліч людських слабкостей і недосконалостей.

Під час однієї з розмов пан Баер порадив їй перш за все вивчати прості, правдиві і красиві натури, де б вона їх не зустріла, що є хорошою підготовкою для письменника. Джо пристала на цю пораду й взялася за вивчення його самого – цей вибір, очевидно, дуже здивував би професора, бо у власних очах він був дуже простою і нічим не примітною людиною.

Чому його всі любили? Ось що спантеличувало Джо на початках. Він не вирізнявся багатством, знатністю, молодістю, вродливістю. В жодному разі не був тим, кого називають чарівним, представницьким, видатним. Проте привертав до себе увагу, і люди збиралися навколо нього, ніби біля приємного теплого вогнища. Професор був бідним, але завжди щось віддавав. Чужинцем, але кожен був йому другом, далеко не молодим, але радів життю, як хлопчик. Він був некрасивим і дивакуватим, але обличчя його багатьом здавалося прекрасним, а дивацтва охоче прощалися.

Джо часто спостерігала за ним, намагаючись зрозуміти магічну формулу, й нарешті вирішила, що саме його добросердя творить це диво. Якщо в нього були неприємності, вони «сиділи, сховавши голову під крило», а він повертався до світу лише своєю сонячною стороною. На чолі його були зморшки, але Час, здавалося, торкався до нього ніжно, пам’ятаючи, яким добрим він був до інших. Симпатичні складки біля рота були пам’яткою про безліч дружніх слів і веселий сміх, його очі ніколи не були холодними або строгими, а велика рука дарувала тепло міцним потиском, більш виразним, ніж слова.

У самому його одязі, здавалося, було щось від привітної натури господаря. Він виглядав так, немов почувався невимушено і йому подобалося доставляти своєму хазяїну зручності: місткий жилет наводив на думку про велике й добре серце під ним, вицвіле пальто мало вельми товариський вигляд, мішкуваті кишені явно свідчили, що маленькі ручки часто залізають в них порожніми, а вилазять повними. Навіть його черевики мали доброзичливий вигляд, а комірці ніколи не були жорсткими і не врізалися в шию, як у інших.

– Ось воно! – сказала собі Джо, коли нарешті відкрила, що справжня доброта до ближніх може прикрасити і облагородити навіть бідного німецького вчителя, який накидається на їжу, сам штопає свої шкарпетки, і до того ж обтяжений немелодійним прізвищем «Баер».

Джо високо цінувала доброту, але водночас схилялася перед розумом. Ще одне маленьке відкриття підсилило її повагу до професора. Він ніколи не розповідав про себе, а отже й про те, що в Німеччині був людиною дуже шанованою за вченість і справедливість. Про те, як його цінували в Європі, не знав ніхто, поки про цей приємний факт не повідомив у розмові з панною Нортон співвітчизник Баера, що приїхав побачити професора.

Інший і кращий, ніж інтелект, дар професора був продемонстрований їй найнесподіванішим чином. Панна Нортон мала доступ у літературні кола, куди Джо не мала б жодного шансу потрапити, якби не її нова подруга. Самотня жінка зацікавилася честолюбною дівчиною і часто надавала їй такого роду люб’язності, так само як і професору Баеру. Одного вечора вона взяла їх на обід, що давався на честь кількох знаменитостей.

Джо вирушила туди, готова схилитися перед такими далекими від неї великими людьми, яких обожнювала з юнацьким ентузіазмом. Але її вшануванню геніїв було завдано жорстокого удару, і потрібен був час, щоб отямитися після відкриття, що великі особистості, врешті-решт, всього лише люди.

Уявіть її жах, коли, крадькома кинувши погляд боязкого захоплення на поета, чиї строфи наводили на думку про ефірну істоту, породжену «духом вогню і росою», вона побачила його, коли він із пристрастю пожирав вечерю, що залишала сліди на його інтелектуальному обличчі.

Відвернувшись, немов від поваленого ідола, вона зробила інші відкриття, які швидко розсіяли її романтичні ілюзії. Великий романіст тягнувся то до одної, то до іншої карафки з регулярністю маятника. Знаменитий теолог відкрито фліртував з однією з сьогочасних «мадам де Сталь», що кидала блискавки в іншу Корінну, яка її люб’язно висміювала, після того як перехитрила у спробах зайняти бесідою глибокого філософа, що куштував чай à la Джонсон і, схоже, дрімав, бо балакучість цієї леді позбавляла його можливості вести діалог.

Вчені знаменитості, забувши своїх молюсків і льодовикові періоди, базікали про мистецтво, займаючись із властивою їм енергією устрицями й морозивом, молодий музикант, що зачаровував місто подібно до другого Орфея, розповідав щось про коней, а представник сучасної британської аристократії виявився в компанії абсолютно пересічною людиною[57].

Не минуло й половини вечора, як Джо відчула себе так глибоко désillusionée, розчарована, що сіла в кутку, намагаючись оговтатися від удару. Незабаром до неї приєднався пан Баер, який теж відчував себе не в своїй тарілці.

Та ось кілька філософів, кожен осідлавши свого коника, почали сходитися дрібною риссю, щоб схрестити списи на інтелектуальному турнірі. Зміст розмови лежав далеко за межами розуміння Джо, але він приніс їй задоволення, хоч Кант і Гегель[58] були для неї невідомими богами, а суб’єктивне й об’єктивне так і залишилися незрозумілими термінами, і єдиним, що «еволюціонувало з її внутрішньої свідомості», виявився сильний головний біль, коли все це, нарешті, скінчилося.

Поступово у неї складалося враження, що світ розбивають на шматки і будують заново, і, на думку співрозмовників, на нескінченно кращих, ніж раніше, засадах.