Читати книгу - "Містична річка"

яку поклала Дейвів одяг учора вночі, й укинула туди скручену Майклову сорочку. Далі процідила над унітазом рідину у відрі, насухо витерла цідилку паперовим рушником і вкинула рушник у ту ж таки торбинку з брудним одягом.

Отже, докази було знищено.

Принаймні ті докази, які вона могла усунути. Якщо Дейв набрехав їй — про ніж, про те, що він лишив відбитки пальців невідомо де, про можливих свідків його злочину чи самооборони, — в цьому допомогти вона йому не могла. Проте вона кинула виклик нещастю в своєму власному домі. Вона підібрала все, що чоловік кинув їй, відколи повернувся додому минулої ночі, й дала йому раду. Вона здобула перемогу й відчула могутнє запаморочення, якого досі ніколи не відчувала: Селеста тепер мала несподівану й радісну переконаність — вона ще молода й дужа, і її ніяк не можна рівняти до зламаного тостера чи пилосмока, який вийшов із ладу. Вона пережила смерть обох своїх батьків, роки фінансової кризи та сухоти сина, коли тому було всього шість місяців віку. Вона тоді не зламалась, лише перевтомилася, й тепер усе зміниться, коли вона пригадала, хто вона є. А вона є — і в цьому не слід сумніватися — жінка, яка не відступає перед викликами, а йде їм назустріч і каже: «Окей, давайте. Несіть свою загрозу. Я не відступлю перед найгіршим. Я випростаюся. Я не злякаюся й не помру. Тож начувайтеся».

Піднявши зелений пакет зі сміттям, вона скрутила його так, що він став схожий на зморшкувату шию старого діда, потім скрутила його ще більше й зав’язала вузлом угорі. Зробила паузу, подумавши, як дивно, що цей пакет скинувся їй на шию старого діда. Звідки прийшло таке порівняння? І тут вона помітила, що зображення на телеекрані зникло. Якусь мить тому Тайґер Вудс біг по зеленому полю для гольфа, а тепер екран чорнів.

Невдовзі його прорізала біла лінія, й Селеста вирішила, що, як і в цьому телевізорі згоріла трубка, вона спустить його по сходах. Байдуже, якими будуть наслідки, вона не стане його терпіти.

Аж ось біла лінія перетворилася на студію новин, і ведуча, схвильована й засапана, промовила:

— Ми уриваємо цю передачу, щоб розповісти вам жахливу історію. Валері Коралі зараз перебуває біля В’язничного парку в Східному Бакінгемі, де поліція організувала масовий пошук зниклої жінки. Валері?

Селеста спостерігала, як студія показувала сцену подій з висоти польоту гелікоптера над Сідней-стрит і В’язничним парком, де була задіяна ціла армія полісменів. Вона побачила десятки крихітних постатей, чорних з відстані, як мурашки, що снували парком, і поліційні човни на каналі. Вона побачила лінії схожих на мурашів людей, що посувалися в напрямку дерев, які оточували колишній екран кінотеатру автомобілістів.

Гелікоптер хитало вітром, фотокамера також похитнулась, і на мить Селеста подивилася на протилежний берег каналу, на бульвар Шомут і ряд промислових парків.

— Це та сцена в Східному Бакінгемі, куди поліція прибула сьогодні рано-вранці й розпочала широкий пошук зниклої жінки, пошук, який триває й досі, хоч день уже наскінчу. Непідтверджені джерела повідомили Четвертій Бригаді Новин, що покинутий автомобіль жінки свідчить про те, що в ньому відбулася кривава драма. Ось та картина — не знаю, Вірджиніє, чи ви можете її бачити…

Камера гелікоптера, здійснивши запаморочливий оберт на сто вісімдесят градусів, спрямувала погляд на темно-синій автомобіль із відчиненими дверцятами, що самітно стояв на Сідней-стрит, тим часом як поліція підганяла до нього буксир.

— Отже, — мовила репортер, — ви бачите перед собою той самий автомобіль, із якого зникла жінка. Поліція знайшла його сьогодні вранці й негайно розпочала пошуки. Ні, Вірджиніє, ніхто не може назвати ані прізвища зниклої жінки, ані причин, які спонукали поліцію здійснювати такий широкий — як ви, очевидно, бачите — пошук. Проте джерела, близькі до Четвертої Бригади Новин, повідомляють, що він зосереджується біля колишнього кінотеатру автомобілістів, де, як вам відомо, влітку ставить свої спектаклі місцевий театр. Це підтверджено. Вірджиніє?

Селеста спробувала осмислити те, що повідомляла їй телевізія. Вона не була певна, що довідалася про щось, крім того, що поліція взяла в облогу територію, зовсім близьку до місця її проживання.

Ведуча новин теж здавалася розгубленою, наче репортер і фотокамера говорили не дуже зрозумілою їй мовою. Вона сказала:

— Ми триматимемо вас у курсі подій… Розповімо більше, коли нам стане відомо більше. А зараз повертаймося до нашої регулярної програми.

Селеста змінила кілька каналів, але інші станції, либонь, досі не знали цієї історії, і вона повернулася до гольфу, вимкнувши звук.

На Низині хтось пропав. Автомобіль якоїсь жінки покинуто на Сідней-стрит. Але поліція не влаштовувала таких масштабних операцій — а операція була масштабною, Селеста бачила, як по місту їздили не лише автомобілі міської поліції, а й поліції штату, — якщо не мала причин шукати щось важливіше, аніж просто сліди зниклої жінки. Той автомобіль свідчив — як пак висловилася жінка-репортер? — що в ньому відбулася якась кривава драма.

Ішлося про кров, якщо вона правильно пам’ятала. Про докази. І вона подивилася на торбину, яку досі тримала в своїх руках, промовивши подумки: «Дейв».

11

Червоний дощ

Джиммі стояв на цивільному боці жовтої стрічки перед нерівною лінією копів, а Шон пішов геть крізь кущі до парку, жодного разу не озирнувшись.

— Містере Маркус, — промовив коп Джефферс, — випийте кави або чогось іншого.

Коп дивився на лоб Джиммі, а Джиммі відчував легку зневагу й жалість у неуважному погляді й у тому, як коп великим пальцем чухав свій живіт. Шон відрекомендував їх, сказавши Джиммі, що це офіцер Джефферс, хороший чоловік, а Джефферсові — що Джиммі батько жінки, яка… одне слово, покинула цей автомобіль. Даси йому все, чого він потребує, й відрекомендуй його Талбот, коли та прийде. Джиммі вирішив, що Талбот — або баба-психіатр із поліційним значком, або розкуйовджена соціальна працівниця, уся в боргах ще від студентських часів і з автомобілем, який пахне гамбургерами.

Він пустив повз вуха Джефферсову пропозицію й перейшов через вулицю, приєднавшись до Чака Севіджа.

— Що там відбувається, Джиме?

Джиммі похитав головою, цілком переконаний, що він обблював би й себе, й Чака, якби спробував викласти словами те, що почував.

— У тебе мобілка з собою?

— Так, авжеж.

Чак понишпорив по кишенях своєї вітровки. Він тицьнув телефон у розкриту руку Джиммі, й той набрав 411. Механічний голос запитав у нього, яке місто і який штат йому потрібні. Він завагався на