Читати книгу - "Містична річка"

секунду, перш ніж викинути свій голос на телефонну лінію, й побачив образ своїх слів, що пробігають милі й милі по мідному кабелю, перш ніж проникнути в душу якогось гаргантюанського комп’ютера з червоними лампочками замість очей.

— Абонент? — запитав комп’ютер.

— Чак Чиз.

На Джиммі несподівано накотилася хвиля жаху, коли він назвав це безглузде ім’я на вулиці поблизу від порожнього автомобіля дочки. Йому захотілося схопити телефон зубами та роздушити його й чути, як він тріщить.

Коли він назвав потрібний номер і зателефонував, довелося чекати, поки викличуть Аннабет. Той, хто відповів йому по телефону, не з’єднав його з дружиною, а просто поклав слухавку на стіл, і Джиммі міг почути тонкі відлуння імені своєї дружини: «Просимо Аннабет Маркус підійти до хазяйського прилавка. Аннабет Маркус!» Джиммі чув передзвін дзвіночків і крики вісімдесяти або дев’яноста дітлахів, що там бігали, як маніяки, смикаючи одне одного за волосся, перемішані з розпачливими голосами дорослих, які намагалися перекрити галас, а потім знову пролунало дружинине ім’я. Джиммі уявив, як вона підняла голову, почувши цей звук, розгублена й збентежена, ледве витримуючи натиск учасників першого причастя в церкві Святої Цецилії, що воювали навкруг неї за шматки піци.

Потім він почув її голос, стишений і зацікавлений:

— Ви назвали моє ім’я?

Протягом миті Джиммі хотів покласти слухавку. Що він їй скаже? Який сенс телефонувати їй, не маючи твердих фактів, а лише страх і збудження своєї схибленої уяви? Чи не краще залишити її та дівчаток у мирі незнання ще на якийсь час?

Але він знав, що не можна підсилювати біль цього дня, і знав, що Аннабет буде ображена, якщо він залишить її в невіданні, тоді як сам стовбичитиме цілий день на Сідней-стрит біля автомобіля Кейті. Їй здасться, що блаженство з дівчатками було незаслуженим і ще й надто — як образа, як фальшива обіцянка. І вона зненавидить Джиммі за це.

Він знову почув стишений голос:

— Оцей?

І потім шарудіння піднятої зі столу слухавки.

— Моя дитино, — встиг промовити Джиммі, перш ніж йому довелося прочистити горло.

— Джиммі? — у її голосі вчувалося легке роздратування. — Де ти є?

— Я… Розумієш… Я на Сідней-стрит.

— Що сталося?

— Аннабет, вони знайшли її автомобіль.

— Чий автомобіль?

— Автомобіль Кейті.

— Вони? Хто вони? Поліція?

— Атож. Її… немає. Вона десь у В’язничному парку.

— О Господи, о Святий Боже! Ні, Джиммі, ні!

Джиммі відчув, як це почуття заповнює тепер його — цей жах, ця страхітлива впевненість, цей кошмар, те, що досі він тримав прихованими в якомусь куточку свого мозку.

— Ми ще нічого не знаємо. Але її автомобіль стояв тут усю ніч, і копи…

— Господи, Джиммі.

— …шукають її в парку. Тут їх безліч.

— А ти де?

— Я на Сідней-стрит…

— Ти на паскудній вулиці. Чому ти не в парку?

— Вони мене туди не пускають.

— Вони? Хто вони такі, в біса?! Може, це пропала їхня дочка?

— Ні. Розумієш, я…

— Ти мусиш бути в парку. Господи, вона може бути поранена. Лежить десь там у холоді.

— Я знаю, але вони…

— Я йду до тебе.

— Гаразд.

— Пройди туди, Джиммі. Я хочу сказати, Господи, що з тобою?

Вона поклала слухавку.

Джиммі віддав мобілку Чакові, знаючи, що Аннабет має слушність. Вона мала таку цілковиту слушність, що Джиммі був у розпачі, усвідомлюючи: він оплакуватиме свою безпорадність за останні сорок п’ять хвилин протягом решти свого життя, неспроможний думати про щось інше й намагаючись відповзти від цього в своєму мозку. Коли це він став таким — чоловіком, який каже «так, сер — ні, сер — ви маєте слушність, сер» проклятущим копам, коли пропала його первісточка? Коли це сталося? Коли відбувся обмін і він віддав свою мужність за право називатися добропорядним громадянином?

Він обернувся до Чака.

— Ти досі тримаєш свої інструменти під запасною шиною в багажнику?

Чак подивився на Джиммі так, ніби той спіймав його на якійсь забороненій діяльності.

— Треба ж якось виживати, Джиммі.

— Де твій автомобіль?

— Угору по вулиці, на розі з До.

Джиммі рушив у вказаному напрямку, й Чак подріботів за ним.

— Ми проріжемо для себе вхід?

Джиммі кивнув головою й пішов швидше.

Коли Шон дійшов до тієї частини доріжки для бігунів, яка оточувала паркан кінотеатру для автомобілістів, він кивнув кільком копам, які рилися в ґрунті та оглядали квіти, шукаючи ключів. Він помітив напружене очікування на більшості облич, і це підказало йому, що вони вже щось знають. Весь парк, здавалося, був насичений тим певним повітрям, яке він відчував на кількох інших сценах злочинів протягом багатьох років, повітрям, яке мало в собі дух фаталізму, похмуре відчуття чиїсь трагічної долі.

Вони знали, ще не прийшовши до парку, що вона мертва, проте якась нескінченно мала частина кожного з них, Шон знав, сподівалася на краще. Така була їхня діяльність — ви приходили на сцену злочину, знаючи істину, а потім витрачали стільки часу, скільки могли, сподіваючись, що помилилися. Шон мав одну справу торік, коли подружжя сповістило про зникнення їхньої дитини. З’явилося безліч газетних і телевізійних повідомлень, позаяк подружжя було біле й шановане. Шон і кожен інший коп знали, що дитина мертва, хоча й втішали двох йолопів, запевняли їх, що з їхньою дитиною, певно, все гаразд. Тим часом за підказками не вельми надійних осіб перевіряли підозрілих людей, яких того ранку бачили в тій місцевості. Дитину знайшли вже пізно ввечері, запхану в торбину для пилосмока під сходами в льох. Шон бачив, як зовсім молодий полісмен тремтів і плакав, прихилившись до його автомобіля, але решта копів була роздратована, проте не здивована, так ніби бачила всю цю гидь у колективному страшному сні.

Ось що ти приносиш додому, в бари та їдальні, службові або ближні, — роздратовану переконаність у тому, що люди нікчемні, тупі й погані, часто спроможні на вбивство, й коли вони розтуляють роти, то брешуть, брешуть завжди, а коли зникають із непоясненної причини, то зазвичай їх знаходять або мертвими, або ще в жалюгіднішому стані, ніж вони були.

І найгірше, як велося, ставалося не з жертвами — зрештою вони були мертві й не могли більше відчути ніякого болю. Найгірше ставалося з тими, хто їх любив і жив довше, ніж вони. Часто такі люди відтоді ставали мертвими, невротичними й спотикалися все своє