Читати книгу - "Барва чарів"

— Я ніколи...

Її речення було перерване шаленим гуркотом з хвоста літака. Декілька пасажирів закричали. Раптовий подмух вітру поніс журнали й газети у буревій репету, що дико просувався проходом.

Там просувалося ще щось.

Щось велике, продовгувате, дерев’яне й покрите міддю. Воно мало сотні ніг. Якщо це було те, чим здавалося — жива скриня, така, як у піратських оповідях, повна крадених коштовностей і золота — то в неї саме раптом відчинилося віко.

Там не було коштовностей. Зате безліч великих квадратних зубів, білих, мов сніг, і тремтливий язик, червоний, як буряк.

Старовинна валіза йшла, щоби його з’їсти.

Рінсвінд обхопив непритомного Цвайблумена задля хоч дрібки розради й забурмотів. Він із неймовірною силою зажадав бути деінде...

Раптова пітьма.

Яскравий спалах.

Раптове зникнення кількох квінтильйонів атомів зі всесвіту, в якому їм все одно не слід було перебувати, спричинило дикий дисбаланс у гармонії Суми Цілісності, котру вона гарячково намагалась повернути, видаливши декілька субреальностей. Велетенські напливи чистої магії неконтрольовано кипіли у самих основах мультивсесвіту, затікаючи в кожну шпарину досі мирних вимірів та спричиняючи утворення нових зірок, супернових, зоряні зіткнення, раптові польоти гусей та затоплення вигаданих континентів. Світи на протилежному кінці часу стали свідками неймовірних заходів сонць октарину, що виблискував через заряджені магічні частки, які неслися атмосферою. У кометному ореолі навколо легендарної Крижаної системи Зерет загинула прекрасна комета, немов небом пропалахкотів королевич.

Усе це було абсолютно невідомо Буйвітру, адже, тримаючи нерухомого Двоквіта за пояс, він летів у напрямку моря Диску за кілька сотень сажнів унизу. Навіть судоми всіх вимірів не могли зламати залізний Закон збереження енергії, і короткої подорожі Рінсвінда літаком вистачило, аби пронести його на кілька тисяч сажнів поземно та на три тисячі сажнів доземно.

Слово «літак» загорілося й померло в Буйвітровій голові.

То корабель там?

Холодні води Круглого моря заревли й лигнули його у свої зелені задушливі обійми. За мить іще щось плюхнулось, адже скриня, на якій досі висіла етикетка з могутньою руною подорожей «TWA», теж упала в море.

Пізніше вони користались нею як плотом.

За крок до Краю

Це створювалося протягом тривалого часу. Зараз воно майже завершене й раби вибивають останні залишки глини з покриву.

Де інші раби старанно натирали його металеві боки срібним піском, там воно вже починало виблискувати на сонці шовковим органічним лиском нової бронзи. Воно досі було тепле, навіть після тижня охолодження в ливарній ямі. Верховний астроном Крулу легенько махнув рукою й носії поклали трон у тіні корпусу.

«Немов риба, — подумав він. — Велика летюча риба. І з яких морів?»

— Воістину дивовижне, — прошепотів. — Справжній витвір мистецтва.

— Ремесла, — промовив кремезний чоловік поруч. Верховний астроном повільно повернувся й поглянув на його байдуже обличчя. Обличчю не вельми важко мати байдужий вигляд, коли замість очей — дві золоті кулі. Вони сяяли, спантеличуючи.

— Справді, ремесла, — сказав астроном і всміхнувся. — Можна подумати, що на цілому диску немає кращого майстра за тебе, Золотоокий. Чи маю я рацію щодо цього?

Ремісник відповів не одразу, його оголене тіло — по-суті цілком оголене, коли не брати до уваги пасок з інструментами, рахівницю на зап’ясті та глибоку засмагу — напружилось, доки він роздумував над підтекстами цього зауваження. Золоті очі, схоже, дивилися в якийсь інший світ.

— Відповідь — і так, і ні, — нарешті мовив він. Дехто з нижчих астрономів за троном затамував дух, уражений безцеремонністю, але верховний астроном цього, схоже, не помітив.

— Продовжуй, — сказав він.

— Мені бракує певних суттєвих навичок. Та все ж я — Золотоокий Срібнорукий Дактилос, — вів ремісник. — Я створив металевих воїнів, що сторожать гробницю Пічю, я спроектував Греблі світла у Великому Нефі, я збудував Палац Семи пустель. Однак… — він підняв руку й торкнувся одного зі своїх очей, котре ледь чутно дзенькнуло, — коли я збудував армію ґолемів для Пічю, він засипав мене золотом, а тоді, щоби я не зробив більше нічого, що могло би перевершити зроблене для нього, він вибрав мені очі.

— Мудро, але жорстоко, — співчутливо промовив верховний астроном.

— Ага. Тож я навчився чути твердість металу й бачити пальцями. Навчився відрізняти руди за смаком і запахом. Я створив ці очі, але не можу змусити їх бачити. Далі мене викликали будувати Палац Семи пустель, унаслідок чого емір засипав мене сріблом, а тоді, деякою мірою очікувано, наказав відрубати мою праву руку.

— Жахлива перешкода у твоїй справі, — кивнув верховний астроном.

— Я скористався частиною срібла, щоби виготовити цю нову руку, застосувавши свої незрівнянні знання про важелі й точки опори. Її вистачає. Після створення першої великої Греблі світла, котра мала 50 000 годин денного світла, племінні ради Нефу засипали мене добірними шовками, а тоді підрізали мені підколінні сухожилля, аби я не міг утекти. Як наслідок, я був вимушений скористатися тим шовком і бамбуком, аби спорудити літальний апарат, з котрого запустив себе з найвищої вежі моєї в’язниці.

— Що через різні перипетії приніс тебе до Крулу, — сказав верховний астроном. — І неможливо позбутися відчуття, що якась інша професія — скажімо, вирощування латуку — передбачала б дещо менший ризик поступової смерті. Чому ти й далі це робиш?

Золотоокий Дактилос знизав плечима.

— Мені це добре вдається, — відповів він.

Верховний астроном знову поглянув угору на бронзову рибу, що тепер сяяла, немов ґонґ у полуденному сонці.

— Така краса, — пробурмотів він. — І неповторність. Ану, Дактилосе, нагадай, що я обіцяв тобі у винагороду?

— Ви попросили мене спроектувати рибу, котра плавала би морями космосу, що лежать поміж світами, — співуче мовив майстер-ремісник. — А натомість… натомість…

— Так? Моя пам’ять вже не та, що колись, — промуркотів верховний астроном, торкаючись гарячої бронзи.

— Натомість, — продовжив Дактилос без жодної очевидної надії, — ви мене відпустите й утримаєтесь від того, щоби відрубувати мені кінцівки. Я не прошу ніяких скарбів.

— Ах, так. Тепер я пригадую. — Старий підняв угору вкриту синіми венами руку й додав: — Я збрехав.

Почувся легесенький подмух і золотоокий чоловік похитнувся. Тоді поглянув униз на наконечник стріли, котрий стирчав із грудей, і ледь кивнув. На його губах з’явилася цяточка крові.

На цілому майдані не було і звуку (за вийнятком дзижчання кількох вичікувальних мух), коли його срібна рука