Читати книгу - "Барва чарів"

дуже повільно здійнялась і палець торкнувся наконечника.

Дактилос пирхнув.

— Недбале виконання, — мовив він і завалився назад.

Верховний астроном штурхнув тіло великим пальцем ноги й зітхнув.

— Буде короткий період жалоби, як і належить майстру-реміснику, — сказав. Він спостерігав, як на одне зі золотих очей всілася велика муха і збентежено полетіла геть…

— Цього часу має бути досить, — промовив верховний астроном та дав знак кільком рабам забрати звідси тіло.

— Черепахонавти готові? — запитав він.

Керівник запуску виступив наперед.

— Так, Ваша Вельможносте, — відповів.

— Відповідні молитви співаються?

— Безперечно, Ваша Вельможносте.

— Скільки ще до входу?

— Пускового отвору, — обережно виправив керівник запуску. — Три дні, Ваша Вельможносте. Хвіст Великого А’Туїна буде в бездоганній позиції.

— Тоді все, що лишається, — підсумував верховний астроном, — це знайти відповідну пожертву.

Керівник запуску вклонився.

— Океан її дасть, — сказав.

Старий усміхнувся.

— Завжди дає, — промовив він.

«Якби вміти кораблем вправно керувати,

Якби вміти те стерно у руках тримати…»

Палубу омило хвилею. Буйвітер і Двоквіт перезирнулися.

— Вичерпуй! — викрикнули вони одночасно й сягнули по відра.

Невзабарі зі затопленої каюти долинув дратівливий голос Двоквіта.

— Не розумію, чому це моя вина, — сказав. Він подав ще одне відро, котре чарівник перехилив через край.

— Ти мав стояти на варті, — кинув Буйвітер.

— Я врятував нас від работорговців, пам’ятаєш? — сказав Двоквіт.

— Я б радше був рабом, аніж трупом, — відповів чарівник. Він випростався й поглянув у море. Здавався збентеженим.

То був дещо інший Буйвітер, ніж той, котрий урятувався від вогню в Анх-Морпорці шість місяців тому. З’явилися рубці, наприклад. Побував у багатьох різних землях. Відвідав Центрозем’я, відкрив цікаві звичаї багатьох барвистих народів — незмінно отримуючи нові рубці у процесі — і навіть кілька аж-ніяк-незабутніх днів плив легендарним Зневодненим океаном у серці неймовірно сухої пустелі, знаної як Великий Неф. У холоднішому й мокрішому морі він бачив плавучі гори льоду. Літав на уявному драконі. Майже промовив найпотужніше закляття на диску. Він…

Горизонту безперечно було менше, аніж мало би бути.

— Гмм, — промовив Буйвітер.

— Я кажу, що нічого нема гіршого за рабство, — ствердив Двоквіт. Він роззявив рота, коли чарівник викинув своє відро далеко в море й важко сів на затоплену палубу, а на обличчі — немов сіра маска.

— Слухай, мені шкода, що я завів нас у риф, та схоже, це судно не бажає тонути й ми повинні дістатися суші рано чи пізно, — втішно мовив Двоквіт. — Ця течія має кудись прямувати.

— Поглянь на обрій, — монотонно вказав Буйвітер.

Двоквіт зіщулив очі.

— На вигляд нормально, — відповів за якусь мить. — Правду кажучи, видається, його там менше, ніж зазвичай, але…

— Це через Закрайспад, — мовив Буйвітер. — Нас несе за край світу.

Настала довга тиша, порушувана лиш ударами хвиль, доки напівзатоплений корабель повільно крутився в течії. Вона вже була вельми сильною.

— Мабуть, тому ми й ударились об той риф, — додав Буйвітер. — Уночі нас знесло з курсу.

— Хочеш попоїсти? — запитав Двоквіт. Він почав ритися у клунку, котрий прив’язав до поручнів, подалі від вологи.

— Хіба ти не розумієш? — гаркнув Буйвітер. — Нас несе за Край, хай йому грець!

— Ми можемо якось цьому зарадити?

— Ні!

— Тоді не бачу сенсу панікувати, — спокійно мовив Двоквіт.

— Я знав, що не варто нам заходити настільки докрайово, — пожалівся Буйвітер небесам, — От якби…

— От якби тут була моя малюнкова коробка, — озвався Двоквіт, — та вона аж на тому кораблі работорговців разом зі Скринею і…

— Скриня тобі не знадобиться там, куди ми прямуємо, — сказав Буйвітер. Він зітхнув і похмуро вп’явся поглядом на кита вдалині, котрий необачно заплив у докрайову течію й тепер не міг із неї вибратися.

На зменшеному обрії з’явилась якась біла лінія, а чарівнику видалось, що він чує далекий рик.

— Що буває, коли корабель падає в Закрайспад? — спитав Двоквіт.

— Хтозна.

— Що ж, у такому разі, можливо, ми просто пропливемо крізь космос і опинимося в іншому світі. — Очі чоловічка дивились у далечінь. — Мені б це сподобалось, — мовив він.

Буйвітер пирхнув.

Небом здійнялося сонце, набагато більше так близько до Краю. Вони стояли спинами до щогли, задумавшись кожен про своє. Час від часу хтось із них брав відро і трохи вичерпував воду, без жодної логічної причини.

Море навколо нібито заповнювалося. Буйвітер зауважив поряд декілька стовбурів дерев, а відразу під поверхнею води купу різноманітних рибин. Течія, мабуть, повна їжі, змитої з континентів біля Центру. Він задумався, що б то було за життя: постійно пливти, аби залишатися на місці. Доволі схоже на його життя, вирішив. Помітив невелику зелену жабку, котра відчайдушно гребла посеред нездоланної течії. На подив Двоквіта, він знайшов весло й обережно простягнув його маленькій земноводній, котра вдячно за нього вчепилася. За мить із води з’явилася пара щелеп і безсило клацнула там, де щойно плила жабка.

Вона подивилася на Буйвітра з човника його рук, а тоді вкусила за великий палець. Двоквіт загиготів. Буйвітер заховав жабу до кишені і вдав, що нічого не чув.

— Дуже людяно, але навіщо? — мовив Двоквіт. — За годину це не матиме значення.

— Бо так, — невпевнено відповів Буйвітер і трохи почерпав. Вода вже струменіла, а течія була такою сильною, що скрізь навколо них утворювались і заламувалися хвилі. Усе це здавалося неприродно теплим. На морі стояла гаряча золота імла.

Гул погучнішав. Із води за кілька сотень кроків від них виринув кальмар, більший за будь-що бачене коли-небудь Буйвітром, і, шалено побивши мацаками, зник. Ще щось велетенське і, на щастя, нерозпізнаване, завивало в тумані. Ціла ескадрилья летючих риб злетіла у хмарі райдужних крапель і здійнялася на кільканадцять п’ядей, після чого впала назад і її зніс вир.

Світ закінчувався. Буйвітер кинув відро й учепився за щоглу, бо до них наближався гуркітливий, остаточний кінець усього.

— Я мушу це побачити, — сказав Двоквіт, напівпадаючи й напівпірнаючи до носа човна.

Щось тверде й непохитне вдарилось об корпус, котрий повернувся на дев’яносто градусів і навалився боком на невидиму перешкоду. Тоді раптом зупинився і хвиля холодної морської піни каскадом перевалилася через палубу, тож на якісь секунди Буйвітер опинився