Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Розділ 15. Страшна правда

——— Жодна нормальна людина не прийде до мого лісу, не маючи за спиною власну армію! — закричав він.

Його голос був грубим і гучним, наче грім. Він різко кинувся вперед, намагаючись вдарити мене своєю величезною рукою. Але я вчасно ухилився від його удару, відчувши, як вітер від його замаху пронісся повз мене. Не втрачаючи жодної секунди, я направив на нього свій самопал, зосереджуючи всі свої сили на одному точному пострілі:

——— А хто тобі сказав, що я нормальний? Я ж притрушений!

Краєм ока я помітив, як Ніка раптом зупинилася на місці. Її рушниця випала з рук, а очі широко розкрилися. По щоках раптом потекли сльози, які вона, здавалося, навіть не помічала. Обличчя було перекошене від болю і розгубленості. Вона навіть не могла змусити себе рухатися далі. Мені довелося далі робити все самому. Тож я взяв на себе відповідальність і почав керувати всіма петами разом, адже в той момент для всіх на першому місці була перемога. Пети Ніки навіть не сперечалися. Вони слухали мої накази і діяли разом із моїми в ім'я спільної мети.

Бій був важким. Кожна секунда тривала, здавалося, цілу вічність. Меч в моїх руках наче важчав з кожним ударом, а кожен постріл із самопалу віддавався болем у плечі. Навколо мене вовки атакували нових вурдалаків із безстрашністю, яка надихала мене продовжувати бій. Песиголовець раз у раз кидався вперед. Його зуби блищали в темряві, розриваючи гнилих ворогів на шматки.

Зрештою, нам таки вдалося завалити короля вурдалак на землю. Його гігантське тіло впало з оглушливим глухим звуком, немов хтось кинув на землю величезну кам’яну брилу. Від удару піднялася хмара пилу. Усі затамували подих, спостерігаючи за тим, що станеться далі. Тільки Песиголовець, який весь цей час бився поруч зі мною, не чекав, поки пил осяде. Миттєво, немов блискавка, він кинувся вперед і вчепився зубами в горло головного монстра. Його потужні щелепи стислися з такою силою, що я почув хрускіт кісток. З горла короля вурдалак вирвався глухий хрип, який швидко переріс у передсмертний крик, наповнений відчаєм і болем. Це було останнє, що він зробив перед тим, як остаточно затихнути. Його тіло обм’якло, і він більше не ворушився. Ми перемогли.

Перевівши подих, я струснув зі свого меча кров, що залишилася після бою, і повільно підійшов до Ніки. Вона все ще стояла на тому ж місці. Її очі були зосереджені на землі перед нею, ніби вона не могла повірити в те, що тільки що сталося. Обличчя було блідим. Тіло здавалося застиглим.

——— Все ж мавки тут немає, — сказав я їй, намагаючись повернути її до реальності, — слід було таки йти до храму.

Песиголовець, сидячи на животі короля вурдалак, лише засміявся. Його глибокий сміх був наповнений задоволенням від перемоги:

——— А мені сподобалось! Давно я так не веселився.

Проте Ніка нічого не відповіла йому. Вона стояла, нерухомо дивлячись кудись у порожнечу. Її обличчя залишалося непроникним, але я бачив, що всередині неї щось змінювалося. Вона мовчки підняла руку вгору, і всі її пети разом зникли, розчиняючись у повітрі.

Після цього вона, не кажучи жодного слова, мовчки розвернулась і пішла геть. Її кроки були повільними, важкими, ніби кожен рух вимагав від неї величезних зусиль. Я сховав меча в інвентар і побіг за нею, відчуваючи, що не можу просто так її залишити в такому стані.

——— Що сталося?

Вона зупинилася і повільно повернулася до мене. Її обличчя було ще блідішим. Губи трохи тремтіли, а тіло здавалося зовсім виснаженим. 

——— Зроби три речі для мене, — прошепотіла вона, — випий буст росту, який я дам тобі, дістань зі свого інвентарю дзеркальце і глянь на одне зображення.

——— Гаразд, — відповів я, злегка знизавши плечима.

Вже зовсім скоро вона дістала з інвентарю невелику пляшку з якоюсь жовтою рідиною. Потім простягнула її мені. Не вагаючись, я відкрив її і випив всю рідину. Смак був гірким і трохи пекучим. За мить я вже відчув, як моє тіло почало змінюватися. М’язи напружились. Кістки розтягнулися. Тіло стало більш масивним і сильним. Я виріс на кілька сантиметрів.

Потім я дістав зі свого інвентарю дзеркальце, як вона і просила. Відбиток у дзеркалі виглядав звично. Я бачив своє обличчя, трохи виснажене після бою, але все ж таким, яким я його пам’ятав. Тоді я глянув на Ніку, і побачив, що в її руках з’явилося якесь зображення. Вона тримала його перед собою з деяким острахом, наче боялася, що я побачу щось важливе, що змінить все.

Я взяв те зображення до рук і подивився спершу на нього, а потім на своє відображення в дзеркалі. Спочатку я не зрозумів, що саме вона хоче мені показати, але потім мене охопило здивування. Я засміявся, віддаючи їй зображення назад:

——— Та це ж я! — сказав я, не приховуючи своіх веселощів.

Але її обличчя залишалося серйозним, навіть більше — я помітив, як її тіло почало тремтіти ще дужче. Її губи ледь помітно сіпнулися, коли вона вимовила:

——— Це не ти. Це — портрет Богдана зі старшої школи, з випускного класу. Так він виглядав, коли йому було 16.

Я відчув, як кров відступила від мого обличчя. Холодний страх і здивування накотилися хвилею. Я підняв дзеркало вгору і знову глянув на своє відображення. Моє серце забилося швидше. Зʼявилося відчуття паніки.

Ніка схопила мене за плечі з такою силою, що її пальці вгризлися в мою шкіру. Вона тремтіла. Її очі наповнилися сльозами. На щоці зʼявився мокрий слід.

——— Як таке можливо? — ридала вона. — Ти бʼєшся, як він! Ти виглядаєш, як він! Ти навіть говориш, як він! Хто ти в біса такий?

Її слова пронизували мене, як гострі ножі. Але моя свідомість відмовилася приймати їх. Хоча факти були очевидними. 

Вона продовжувала тремтіти. Я бачив, як її руки безсило опускалися, наче вона більше не могла тримати мене. Її тіло здавалося слабким, наче будь-якої миті воно могло зламатися під вагою цього відкриття. Якоїсь миті мені здалося, що я також починаю трохи тремтіти. Я відчував, як мої руки починають втрачати контроль, і по грудях розлилося холодне відчуття безсилля.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍