Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"

другий за старшинством і авторитетом, присвоїв собі чотири смереки й гарний стрімчак позаду них. Юган Лаґерльоф і Отто Гаммарґрен, нерозлучні друзі й однокласники, удвох уподобали найпівнічніший клаптик з пересохлим струмком і вільшаником. Дванадцятирічний Ернст Шенсон вдовольнився безформним валуном, і всі дивувалися, що такого надзвичайного він у ньому побачив. Його молодший брат, Клас, також вибрав собі валун, але решта компанії вважали, що його вибір ліпший, бо поруч ріс тінистий кущ ялівцю. Гюґо Гаммарґрен забажав собі самотню велику сосну, на яку ніхто більше й не претендував. Десятилітній Герман Мілен обрав велику повалену ялицю, з якої стирчало догори коріння, а зі стовбура — ​всохле гілля. Двоє близнюків, Бернар і Едвін — ​їм лишень виповнилося по вісім років — ​ледь не залишилися ні з чим, та, зрештою, отримали по пеньку. Адольфа Нурена не було в Морбацці того дня, коли ділили маєтності, і він згодом зчинив цілу катавасію, вимагаючи своєї частки, бо всі гарні місця уже розібрали. На щастя, Теодор Гаммарґрен виділив йому місцинку на скелястому виступі, і на тому розбрат вичерпався.

Якщо ж Анна з Сельмою сподівалися і собі на «житло» в колонії, то на них чекало прикре розчарування. Бо ж вони всього лиш дівчиська! Хлопці анітрохи не зважали на їхні бажання.

Хлопчики страшенно тішилися життям у колонії. Теодор Гаммарґрен насмикав моху для м’якого сідала на своїй башті й спорудив східці з каміння, щоб легко піднятися й спуститися. Даніель Лаґерльоф розчистив землю між смереками й скелястим виступом, облаштував там маленьку кімнатку з кам’яними лавочками по три боки, вистеленими мохом. То була найгарніша з усіх оселя. Юган і Отто вимостили у вільшанику напівкруглий диван з дерну. Усі їх хвалили за затишну оселю. Ернст Шенсон виклав собі з моху широку лаву; за спинку їй служила каменюка. А ось його братчик Клас байдикував, вилежувався на землі під своїм ялівцем, бо йому було ліньки збирати каміння й майструвати лаву. Гюґо Гаммарґрен випросив у хутірного столяра кілька відрізків дощок і прибив їх до соснового стовбура — ​вийшло чудове сідало. Адольф Нурен вимостив мохом ложе на скельному уступі й зручно там розташувався. Герман Мілен викопав грот під корінням поваленої смереки. Навіть малі близнюки трохи наклали моху на свої пеньки.

А ось Анні й Сельмі нічого було будувати й облаштовувати. Самотні й покинуті, вони тинялися хутором, не знаючи, чим себе розважити.

Що більше розбудовувалася колонія, то цікавіше ставало хлопчикам. Невдовзі постала потреба в справжньому адмініструванні й правосудді. Теодора Гаммарґрена обрали верховним правителем і суддею. Даніель Лаґерльоф став головним скарбником і почав випускати паперові гроші. Юган став ленсманом, а Отто Гаммарґрен отримав охоронні функції. Щойно завелися гроші, усі заходилися купувати й продавати: каменеломні, гравійні кар’єри, мох, валуни, землю. Комусь пощастило розбагатіти, лише Гюґо Гаммарґрен і Герман Мілен виявилися марнотратниками, та ще й провинилися, зазіхнувши на папороть-солодицю з чужої ділянки. Тож ленсман посадив їх під арешт в старій кузні, яка стояла неподалік, біля дороги.

Анна з Сельмою самотньо гуляли на подвір’ї. Анна Лаґерльоф казала, що нізащо більше не сплете для хлопців м’яч, хоч би як її просили, і льодяники хай теж самі собі варять. Сельма Лаґерльоф, який виповнилося всього лиш сім рочків, ніяк не могла придумати, чим би накапостити хлопчиськам, і надумала не позичати їм свого возика, щоб возити гравій.

Життя в колонії було неймовірно захопливе, хлопчаки навперебій хвалилися, що їм ще ніколи не було так весело й цікаво. Вони, наприклад, збиралися на віча, щоб обговорити свої державні справи. Ухвалювали рішення щодо прокладання доріг, будівництва великих кам’яних мостів через придорожню канаву, яка відділяла колонію від зовнішнього світу. Роботу організували так, що всі хлопці старші дванадцяти років ламали камінь і розчищали місце, а малюки тягали щебінь. Але невдовзі виявилося, що Герман Мілен і Гюґо Гаммарґрен не хотіли допомагати, тож виникла купа непорозумінь. Малюків вважали ухилянтами, які порушували закони й приписи. Їх навіть покарання кузнею не лякало, і ніхто не знав, як змусити їх до послуху.

Анна й Сельма далі гуляли собі на подвір’ї, намагалися розважатися, стріляючи з покинутих хлопцями луків. Обидві запевняли, мовби забавляються нітрохи не гірше, ніж узимку, коли всі хлопці в школі. Анна обіцяла, що ніхто з хлопців більше не побачить її ляльки, яку їй подарувала одна з тітоньок, мамина сестра. Лялька була величенька, завбільшки з лікоть, у панчішках і черевичках, у корсеті й криноліні, мала власне ліжечко з подушками й постільною білизною, а ще скриню з одягом і всіляким іншим причандаллям.

Життя в колонії ставало, тим часом, щораз розмаїтішим. На одному зібранні хтось запропонував відкрити корчму. Пропозицію схвалили, корчмарем призначили головного скарбника, Даніеля Лаґерльофа, бо він володів найпросторішим житлом.

Однак новий корчмар, певно, вирішив, що надто втомливо забезпечувати населення колонії домашніми компотами, лісовою малиною, яблуками-зелепухами й папороттю-солодицею. І згадав про своїх сестер.

Він подався додому й знайшов обох дівчаток біля ставочка, де вони пускали на воду змайстровані хлопчаками кораблики й запевняли одна одну, що ніколи більше не гратимуться з хлопцями, ба навіть у їхній бік не глянуть.

— Ходіть зі мною у нашу колонію, — ​сказав брат. — ​Будете обслуговувати гостей у моїй корчмі.

Анна й Сельма вмить покинули кораблики напризволяще. Ні словом не дорікнули Даніелеві, що досі ними нехтували. Мовчки потупцяли за братом, радісні й щасливі.

Старий солдат

Одного разу, чудового осіннього вечора, Товста Кайса, яка вже не служила нянькою в Морбацці, а заробляла на життя ткацтвом, ішла собі лісом.

За дорученням лейтенанта Лаґерльофа, вона прямувала до маленької хижки, де народилася, а що далі приятелювала з Сельмою, то і її взяла з собою.

Вони нікуди не квапилися. Зривали попри стежку ягоди брусниці, милувалися мальовничими мухоморами, збирали у фартушки ніжний мох, щоб удома ущільнити вікна в дитячій кімнаті. Товста Кайса раділа, що знову опинилася у лісі, де їй знайомі кожна купина й кожний камінь.

Коли вони нарешті підійшли до вориння, яке обгороджувало хутірець, і вже хотіли перелізти через перелаз, Товста Кайса сказала:

— Пам’ятай, Сельмо, що в присутності мого батька говорити про війну не можна.

Маленька дівчинка дуже здивувалася. Вона знала, що батько Товстої Кайси служив солдатом, побував під Ляйпциґом, бився з Наполеоном, але навіть подумати не могла, що про це з ним не можна розмовляти.

— А чому не можна згадувати про війну? — ​запитала Сельма.

— Нікого, хто по-справжньому воював, не годиться розпитувати про війну, — ​відповіла Товста Кайса.

Дівчинка здивувалася ще більше.