Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"

Подумала про Фрітьофа і Ялмара, про Гектора й інших стародавніх богів та героїв, про яких читала в книжках, і їй аж в голові замакітрилося.

Тим часом вони ввійшли до хижки. Батько Товстої Кайси сидів біля грубки, грів спину до вогню. Він належав до старої епохи, це відразу було видно з його заношених панталонів до колін і черевиків, а не чобіт. Дідуган був високий і худий, з грубим, зморшкуватим обличчям, мав на плечах страх який брудний овечий кожух, але загалом не відрізнявся від будь-якого старця-селянина.

Увесь час, доки вони сиділи в хижці, дівчинка не зводила очей зі старого, у присутності якого заборонено згадувати про війну. Для неї ж не було нічого цікавішого й захопливішого, як читати чи слухати оповідки про війну. Шкода, що не можна розпитати його про все те, чого він зазнав.

Сельма сиділа тихенько, не наважувалася ні заговорити, ні відповідати на запитання. Знала: щойно розтулить рот, відразу бовкне щось на заборонену тему, а тоді старий солдат, ще чого доброго, її уб’є.

Що довше дивилася на старця, то страшнішим він видавався. Їй у голові не вкладалося, як це не можна розмовляти про війну. Мабуть, за тим криється щось жахливе, чого їй не дано було зрозуміти. Вона відчувала, що той старець небезпечний. Хотілося втекти від нього. Вона вже готова була кинутися до дверей.

З кожною хвилиною Сельмі ставало дедалі страшніше, і коли Товста Кайса нарешті завершила свої справи й настав час попрощатися, маленька дівчинка майже не тямилася від страху перед старим.

Якби він, як інші солдати, сказав, що війна найбільш захоплива пригода на світі, якби похвалився, що вбив сотні ворогів, спалив купу сіл і міст, дівчинка анітрохи його не боялась би.

Земля Надії

У Морбацці жили Ларс з Лондона, Свен з Парижа, Маґнус з Відня, Юган з Праги, Пер з Берліна, Олле з Маґґебюсетера, конюх і наймит-підліток.

І Ларс з Лондона, і Свен з Парижа, і Маґнус з Відня, і Юган з Праги, і Пер з Берліна — ​ніякі не чужинці, а поденники в Морбацці. Річ у тім, що лейтенант Лаґерльоф задля потіхи назвав хутори своїх орендаторів на честь найвизначніших міст Європи.

Ларс з Лондона й Маґнус з Відня увесь день розорювали ниву нижче від стайні. Свен з Парижа доглядав і годував корів, а ще допомагав на зборі картоплі. Юган з Праги копав картоплю, а ось Пер з Берліна нічогісінько не робив. Не міг працювати через біль у спині, тож подався на панський хутір, щоб трохи розвіятися. Конюх піклувався про коней у конюшні, час від часу колов дрова. Хлопчина-наймит працював на картопляному полі. Олле з Маґґебюсетера на господарстві не працював, прийшов у Морбакку купити пуд жита.

Надворі вже настала осінь, сіялася мжичка. З пів п’ятої до п’ятої годилося вечеряти, усі робітники потягнулися в челядню. Ноги в глині, одяг промок, самі чоловіки похмурі й роздратовані.

Вони розпалили піч і посідали навколо. Ларс з Лондона, орендатор найбільшого хутора й найстаранніший з усіх поденників, сів на дерев’яний пеньок навпроти вогню; Маґнус з Відня, майже такий самий старанний робітник, як Ларс, сів поруч на шевський ослін-триногу. Свен з Парижа, який вважав себе не гіршим за решту, хоч гарував у стайні й ходив за худобою, сів на причілок перед самою піччю, загородивши спиною вогонь від товаришів. Юган з Праги сидів на другому шевському ослоні, а старий з Берліна — ​на козлі для розпилювання деревини, трохи віддалік від решти. Конюх вмостився на ліжку й баламкав ногою. Хлопчина-наймит виліз на верстат, а Олле з Маґґебюсетера сів біля дверей на діжку з фарбою, поклавши ноги на куплений мішок із житом.

Ларс з Лондона, Свен з Парижа, Маґнус з Відня і Юган з Праги розв’язали свої вузлики з харчами й вийняли по пайді м’якого житнього хліба з грудкою масла посередині. Потім витягли з-за пасків під фартухами ножі, обтерли їх до штанин і намазали масло на хліб. Відрізали по шматочку й насолоджувалися трапезою. Хлопчика-наймита послали на кухню за вечерею для себе й конюха. Він повернувся з двома половинками житнього млинця, двома грудочками масла й скибками свіжого сиру. А Пер з Берліна, який того дня не працював, не мав з собою перекуски. І Олле з Маґґебюсетера, який прийшов у Морбакку купити жита, теж нічого не прихопив з дому; сидів і дивився, як їдять інші.

Вогонь тріщав і палахкотів, тепло ширилося челяднею, мокрий одяг підсихав, шматки глини відвалювалися від підошов.

Коли канапки з’їли, Ларс з Лондона, Маґнус з Відня, Свен з Парижа, Юган з Праги, конюх і наймит — ​усі, як один, вийняли з кишень штанів маленькі папуші тютюну. Старий з Берліна тут уже не відставав, теж мав що закурити. Лише дядько з Маґґебюсетера не знайшов ні крихти тютюну в кишенях.

Чоловіки знову витягли ножі, відрізали потрохи від папуші, поклали на фартухи й подрібнили листя. Потім дістали маленькі люльки, теж сховані під фартухами, й набили їх тютюном.

Ларс з Лондона підняв з підлоги тонку скіпку, підпалив її в печі, припалив люльку і передав скіпку Маґнусові з Відня. Маґнус з Відня передав скіпку Свенові з Парижа, той — ​Юганові з Праги; Юган з Праги простягнув скіпку Перові з Берліна, який сидів на козлах позаду нього. Пер потягнувся, щоб передати вогонь конюхові. Конюх припалив люльку й тримав скіпку в руці, доки підійшов хлопчина-наймит і забрав її. Олле з Маґґебюсетера вогню, звісно, не потребував, бо не мав ні люльки, ні тютюну.

Чоловіків розморило від ситості й тепла, світ почав набувати приємніших обрисів.

Олле з Маґґебюсетера виповнилося шістдесят, він страждав від подагри, пальці йому поскручувало, голова хилилася до плеча. Спина згорблена, зір ослаб, одна нога коротша за другу, сили катма, та й з головою не все гаразд. Дідуган був беззубий і бридкий на вигляд; не чесався і не мився, певно, з пів року; у густій бороді позастрягала солома й тирса. Він мав невеличкий хутірець у лісі, але ніколи не був вправним господарем, тож не зумів вибратися зі злиднів. Вічно похмурий і невдоволений, друзів у нього ніколи не було.

Коли дим курива наповнив челядню, він буркнув наче сам до себе:

— Я все життя бідував, а оце недавно почув, що є одна країна, Америка називається, хочу туди податися.

Усі, посоловілі від ситої млості, мовчали. Ніхто йому не відповів.

Олле з Маґґебюсетера незворушно вів далі:

— Кажуть,