Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

— Я негайно приведу брата Ендрю.

— Га? Який абсурд? Вертайся. Тобі щось було потрібно?

— Нічого, отче-абате. Я одразу повернуся, тільки-но знайду…

— Та обійдемося без лікаря! Ти ж сюди не просто так прийшов. Двері до мене було зачинено. Тож замкни їх знову, сядь і кажи, навіщо прийшов.

— Дослід удався. Я маю на увазі лампу брата Корнгура.

— Гаразд. Розповідай. Присядь, починай говорити, розкажи мені про неї геть усееее. — Він розгладив рясу та витер куточок рота шматинкою. Йому все ще паморочилося, проте вузол у животі попустився. Оповідь пріора настоятелеві була геть байдужа, але він докладав максимум зусиль, щоби вдавати з себе уважного слухача. Треба затримати його, поки не прочуняю так, щоби міг думати. Не можна його відпускати за лікарем… поки що не можна. А то розійдуться новини: «Діду прийшов кінець». Треба ще вирішити, чи безпечний зараз час, аби діду прийшов кінець, чи ні.

Розділ 15

Гонґан Ос переважно був справедливою та доброю людиною. Побачивши, як декілька його воїнів розважаються із полоненими чоловіками Ларедо, він пригальмував подивитися. Та коли трьох бранців прив’язали за щиколотки до коней і хльоснули тих у шалений біг, Гонґан Ос вирішив утрутитися. Воїнів він наказав відшмагати просто на місці, адже Гонґана Оса — Шаленого Ведмедя — вважали милосердним вождем. І він іще ніколи в житті не образив жодного коня.

— Страта бранців — жіноча справа, — зневажливо прогарчав він над винуватцями. — Очистіться, поки вас не затаврували скво[118], і йдіть зі становища геть аж до нового місяця. Вас вигнано на дванадцять днів.

А коли пролунав слабкий стогін протесту, додав:

— Припустімо, котрогось із них коні потягнуть через весь табір. У нас зараз гостюють провідники травоїдів, а всі знають, що їх легко налякати видом крові. Особливо, крові їхніх родичів. Пильнувати треба.

— Але ж ці травоїди з півдня! — заперечив воїн, махнувши в сторону скалічених полонених. — А в нас гостюють травоїди зі сходу. Хіба ми, справжні люди, не уклали договір зі сходом про спільну війну проти півдня?

— Згадаєш про це ще раз, і тобі відітнуть язика та згодують його собакам! — застеріг Шалений Ведмідь. — Забудь узагалі, що чув такі речі.

— То збирачі зілля з нами на багато днів, о, Сину Могутнього?

— Кому ж відомо, що собі надумали хлібороби? — суворо запитав Шалений Ведмідь. — Їхні думки — не наші думки. Кажуть, що дехто з них рушить звідси через Сухі Землі до місцини, де живуть жерці травоїдів, ті, що ходять у чорних одежах. Інші лишаться тут поговорити. Але це вже не ваших вух справа. А тепер — геть, і нехай вас укриє ганьба на дванадцять днів.

Він розвернувся до них спиною, щоби покарані могли вислизнути, не відчуваючи його тяжкий погляд на собі. Останнім часом порядок розладнався. Клани ворохобилися. Народи Рівнин прознали, що він, Гонґан Ос, потис руку посланцеві з Тексаркани над багаттям домовленостей. І шаман остриг із них по пасму волосся та зрізав нігті, щоби виготовити ляльку добрих намірів та захиститися від запроданства кожної зі сторін. Усі дізналися про угоду, а угоду між людьми й травоїдами племена вважали причиною для ганьби. Шалений Ведмідь відчував зневагу молодших воїнів, але нічого не міг їм пояснити, поки не настане час.

Сам Шалений Ведмідь охоче слухав добрі поради, навіть якщо їх давали собаки. Думка травоїдів рідко вартувала уваги, але його вразили послання від короля травоїдів на сході, котрий пояснював цінність утаємниченості та ганьбив марні вихваляння. Якби в Ларедо знали, що Ганнеґан озброює племена, то їхній задум однозначно провалився би. Шалений Ведмідь міркував над цим; думка була йому противна, адже немає нічого кращого та мужнішого, ніж повідомити ворогові про власні наміри, перш ніж вдатися до них. Та чим більше він мислив, тим більше мудрості бачив. І чи то король травоїдів був останнім легкодухом, чи ж то мудрецем, ніби справжній чоловік… Шалений Ведмідь іще досі не вирішив, чим саме, але задум йому здавався мудрим. Таємничість необхідна, навіть якщо деякий час вона здається чимось бабським. Якби власний народ Шаленого Ведмедя довідався, що зброя — це дарунок від Ганнеґана, а не трофеї з прикордонних наскоків, то й у Ларедо могли би зрештою дізнатися про задум, вибивши ці відомості з бранців, узятих в полон під час сутичок. Відтак племенам треба дозволити й надалі ремствувати про ганьбу через мирні перемовини з хліборобами на сході.

От тільки перемовини тривали не про мир. І йшли вони добре, обіцяючи багато наживи.

Кілька тижнів тому Шалений Ведмідь самотужки очолив ватагу нападників і рушив із ними на схід, а потім повернувся із сотнею коней, чотирма дюжинами довгих рушниць, кількома барильцями чорного пороху, добрим запасом шроту та одним полоненим. Та навіть воїни, котрі супроводжували його, не знали, що сховок зі зброєю для нього спеціально підготували Ганнеґанові люди, а бранцем був старшина тексарканської кінноти, який у майбутньому стане дорадником Шаленого Ведмедя з питань імовірної тактики Ларедо в бою. Будь-яка думка травоїдів ганебна, але поради старшини можна випробувати на травоїдах із півдня. А не на Гонґанові Осі.

Шалений Ведмідь недарма тішився зі свого вміння торгуватися. Він тільки й пообіцяв, що не йтиме війною на Тексаркану та не крастиме худобу на східних кордонах, однак лише доти, поки Ганнеґан постачатиме йому зброю та припаси. Угода про завоювання Ларедо була мовчазною клятвою при багатті і вписувалася в природні схильності Шаленого Ведмедя, тому в укладенні письмового пакту потреби не було. Союз проти одного з ворогів з іншим дозволяв розправитися з ними по черзі і з часом відбити колишні пасовиська, що їх минулого століття обсіли землероби.

Із приходом ночі ватажок кланів в’їхав у табір. На Рівнини спала прохолода. Його гості зі сходу із трьома старійшинами сиділи на раді біля вогнища та горнулися в ковдри, а допитлива дітлашня ловила ґав у суміжних тінях та визирала з-під пологу наметів, не зводячи очей із чужинців. Разом їх налічувалося дванадцятеро, але вони самі поділилися на дві чіткі групи, що хоч і подорожували разом, але насправді мало дбали одна про одну. Очільником однієї з груп був якийсь навіжений. І хоча сам Шалений Ведмідь нічого не мав проти божевілля (насправді, за словами шаманів, це найвищий прояв надприродного наслання), він не знав, що й хлібороби ставляться до навіженості своїх провідників, як до чесноти. От тільки цей один половину дня прокопався в землі біля сухого річища, а іншу його половину щось базграв у своїй