Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

Він грав на скрипці, і час від часу невимушено наспівував мелодії, які створювали в кімнаті, освітленій лише зорями та двома свічками, дивовижну атмосферу. Звук лився, немов річка, повна таємничості та краси, розливався по кутах, торкаючись сердець, що не чули музики довгий час. У цій тиші, наповненій звуками, Михайло відчув, як щось у ньому зрушило, як натягнуті струни його душі відгукнулися на кожен дотик Левкової смички.

Художник не міг не здивуватися. От як він це робить? Так легко і вправно... Здавалося, звуки скрипки просто танцюють у повітрі, створюючи мелодії, які проникали в саму суть... в саму душу. Навіть рухи Левкової кисті, що смичком торкалася струн, були такими плавними, що викликали заздрість у Михайла. Кожен дотик був ніби магічним, і в його майстерності було щось невимовно прекрасне. Михайло, порівнюючи це з власними зусиллями, не міг не відчути, що його кисть не в змозі повторити таку легкість в своїх рухах по білому, як сніг, полотні.

Раптом Левко злегка нахмурився, спробувавши переграти останній куплет. Чи як воно називається? Михайло навіть не уявляв. Настільки ж далекий від музики, наскільки від точних наук, він лише з захопленням спостерігав. Левко переграв, але йому знову щось не сподобалося. Хлопець цокнув язиком, виражаючи своє незадоволення. Михайло, спостерігаючи за цим, зрозумів, що навіть така майстерність, як у Левка, не обходиться без внутрішніх сумнівів.

— Все ніяк не можу я цю сонату вивчити, — зітхнув він, але швидко переключився на «гостей» — Та годі з цим, кого це принесло до нас в таку холодну ніч святвечора?

Музикант обернувся, і його блискучі зелені очі оглянули Михайла з голови до п’ят. В кожному русі нового сусіда відчувалися аристократичні витонченість і елегантність, що була достойна бальних зал, примарних замків і ніяк не в’язалася з бідністю цієї сірої кімнатки.

Михайло зніяковів під цими очима. Хоч в погляді нового сусіда і плясали веселощі... Здавалося, ніби Левко міг прочитати його думки, проникаючи в саме серце його творчих терзань. Цей погляд, сповнений грації та легкості, мимоволі викликав у Михайла бажання дізнатися більше про цю загадкову людину, що володіла такими надзвичайними здібностями... нагадував кота.

Захоплення Михайла, що не піддавалося опису, більше відносилося до поціновувача мистецтва, звичайного перехожого, а не такого ж митця. Власне, таким себе і вважав художник, недооцінюючи власний талант…

— Левко, знайомся. Це твій новий сусід — Михайло, — нарешті представив юнака офіцер, немов відкриваючи завісу до незвичайного світу.

— Я дивлюся, пане Іване, ви собі жильців спеціально підбираєте, — дзвінко, якось навіть по-дитячому засміявся Левко, і його сміх рознісся по кімнаті, як звуки весняної мелодії, наповнюючи кімнату теплою атмосферою. Здавалося, цей юнак був створений для музики… а може і музика – лишень для нього.

Офіцер підтримав його веселощі, усміхаючись, неначе це була одна з небагатьох радостей, які ще залишилися в його житті – оточувати себе мистецтвом… оточувати людьми з неймовірними душами, великими амбіціями...

Левко, знявши з плеча скрипку, ніжно підставив її до нотного листа, наче вона була його давнім другом, готовим відкрити нові мелодії. Легко пройшовся довгими пальцями по дереву… Слова зірвалися з губ м’яко, елегантно, зачаровували, наче закляття:

– То ж я Левко. Будемо знайомі, Михайло...

***

У той же самий час, коли Михайло поступово заглиблювався в чарівну атмосферу вечірнього Єлизаветграда, в місто прибув інший чоловік — високий блондин із пронизливо-червоними очима, які ніби відбивали сяйво пекельного вогню. Його звали Люциус. Хоча його поява в місті виглядала випадковою, насправді він прибув сюди заради Михайла.

Люциус йшов по вузьких вулицях, мов тінь, що розтягувалася в вечірньому світлі. Його суть була окутана загадкою, а сам він здався віддаленим і невловимим, як вітер, що проносився між старими будівлями. У ньому було щось неймовірно привабливе і небезпечне, що привертало погляди перехожих, але ніхто не наважувався підійти ближче.

Люциус був демоном, люцифером, самим сатаною, істотою, яка віддавна вважала людський світ нікчемним і марним. Його століттями тримала нудьга, а безсмертя, що колись здавалося благословенням, перетворилося на нестерпний тягар. Люди були для нього, як комахи – жалюгідні, безцільні, безнадійно загублені у своїх дріб’язкових бажаннях. Їхні емоції здавалися йому примітивними, а світ, наповнений марнотою і стражданням, був лише безглуздою виставою, не зрозуміло нащо взагалі створеним творцем. Не знав нащо створив якось людей… схожих на себе. Жалюгідних, злих… вони виявилися навіть гіршими за нього самого – більш злобні, більш безчесні. Йому навіть не доводилося чіпати їх, аби вони знищували самі себе, одне одного… Достатньо було просто спостерігати.

А люди вважають, що створені по божій подобі. Яка наївність.

Для демона люди не мали цінності. Не мали сенсу свого існування. І тим не менш одного з них він усе ніяк не міг відпустити…. Навіть зараз, йдучи нічними вулицями Єлизаветграду він згадував першу їх зустріч з загадковим художником…

Одного разу, коли нудьга Люциуса досягла свого апогею, він вирішив розважитися, змішавшись із людьми. Його демонічна сутність залишалася прихованою під бездоганним виглядом: високий молодий чоловік з блідою шкірою, обрамленою світлим волоссям, яке виблискувало на сонці. Його зовнішність була вишукана, але очі… ті пронизливо-червоні очі змушували кожного, хто наважувався зловити їхній погляд, відчути невиразний страх, ніби вони зазирнули в саме пекло. Люди рідко затримували на ньому погляд, а тому не підозрювали про те, ким він насправді був. Люциус умів грати роль звичайної людини досконало, хоча кожен його рух, кожен жест видавав у ньому щось інше, щось хижакове й потойбічне.

Цього душного літнього вечора, коли небо покрилося хмарами, важкими від спеки і близького дощу, Люциус блукав старовинними вулицями якогось міста. Він вже і сам не пам’ятав, де це було… як давно. Демон тоді насолоджувався відчуттям напруженості, чи то в повітрі, чи то між людей, що завжди передує грозі. Він пройшов крізь вузькі провулки, сповнені запаху пилу та зів'ялих квітів, і раптом його увагу привернула невеличка вивіска, що хилилася набік. Це був старий шинок на околиці, де збиралися випадкові люди — ті, кого життя загнало в кут.