Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

на якому вироюється особлива довіра між жінками. Тут, у Чернівцях, виникає їхня близькість, народжуються довірчі бесіди про те, що дозволено жінці, й що — чоловікові, зринають приватно-інтимні називання «хтось» й «хтосічок», «когось біленького» і «когось чорненького», тут зав’язується щире спілкування, з’являються «поза втомлених коней» і гіпнотичні «паси» та масажі, якими подруги знімають одна в одної напади істерії. Ці масажні «паси» — погладжування, постукування, розтирання — Леся Українка передає графічно хвилястими лініями, рисками та крапками у своїх листах. «Ми дуже звикли одна до одної і так нам добре було разом», — зізнається вона кузинці Аріадні [95, с. 263].

Перебування в Чернівцях повертає Лесі Українці сили й гумор. Подруги запрошують Маковея (його вони називають між собою «ведмедем») на «циганську музику», підписуються «хтось і ще хтось»: «Хтось і ще хтось подає комусь до відомости, що йдуть в середу ввечорі по 8-й на циганську музику. Як хтось має непримушену медвежу волю, то там буде. До побачення» [95, с. 279].

Вони діляться творчими планами й читають одна одній свої твори, а Кобилянська навіть переписує для подруги чернетку народженої в Мінську драматичної поеми «Одержима» (Леся називає її в листуванні «Міріам», а також однією зі своїх «дітей»). Згодом Лариса Косач вибирається разом із Климентом Квіткою на води до Буркута й звідти пише товаришці, що їй бракує їхніх розмов («хтось любить балакати з кимсь довго, хтось знає»), що живе, відновлюючи сили, «як ростина»: «Живиться та спить переважно, читає мало, пише ще менше, <…> Міріам ще не зачіпав, хай полежить. Драми скульпторної теж не зачіпав» [95, с. 303] (ідеться про драматичну поему «У пущі», над якою письменниця працювала вже кілька років і про яку, очевидно, розповідала Кобилянській). Водночас Леся Українка підтримує Ольгу в момент сумнівів і розчарувань, запевняючи, що «розуміє когось і через те і жалує когось дуже і зовсім не жалує», бо впевнена, що та має силу ходити по «гострім камінні» й зможе перейти по ньому до «чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладкими стежками» [95, с. 303]. Згадуючи, як несамовито Кобилянська писала свою новелу в останні дні перед виїздом із Чернівців, запевняє подругу, що коли хтось так може робити, то «хтось багато може і буде могти, і не загине, а зірве собі золоту зірку з неба і цвіт папороті з землі і буде знати те, чого багато-багато инших людей не знають» [95, с. 303].

Дружба цих жінок перейнята відвертістю й довірою. «Хтось когось дуже любить», — пише Леся Українка [95, с. 303]. Ідеться не лише про особливу форму стосунків між жінками, але й про взаємини з чоловіками, Осипом Маковеєм та Климентом Квіткою (з останнім вона сходиться ближче під час буковинської подорожі). Торкаючись взаємин Кобилянської з Маковеєм, Леся Українка в листі переконує подругу в тому, що немає ніякого приниження, коли жінка першою говорить про свої почуття до чоловіка, як це зробила Кобилянська. Лист, у якому Ольга фактично освідчилася й запропонувала себе за дружину Маковеєві, ймовірно, і був написаний під впливом щирих розмов із товаришкою. «Нехай хтось не катує себе і не вважає пониженим. Чим понижився він? що посьмів виступити з етикети? що сказав одважне, щире слово? що вийшов з пассивної ролі і схотів рішити свою долю сам з риском зламати її? що тут низького? чі він чий вік занапастив? Чі він когось одурив? чі він кого “каптував”? чі він собі “партию” вишукував?» — заспокоює Леся Українка подругу [95, с. 306–307]. Вона, очевидно, знає ситуацію в подробицях. Не отримуючи тривалий час відповіді від Маковея, Кобилянська відписує товаришці, і в листі картає себе за «неміч» і називає «подлою», а водночас почувається ображеною і хоче втекти до Відня, щоб там страждати. Леся Українка натомість переконує, що до Відня варто поїхати, але тільки не для страждання, а щоб дістати нові враження й інтереси. Вона з власного досвіду знає, що таке мужність, і тому навчає Кобилянську: «Хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ломитись» [95, с. 306]. «Хтось мусить мати одвагу до життя», бо нікого не втратив навіки, як вона сама, і «як хтось стане високо-високо на горі, то звідти йому всі ведмеді здадуться малими» [95, с. 307]. Окрім того, «квітка з папороті», як вона називає Кобилянську, занадто незвична рослина для всіх, а для людей буденних і прагматичних a la «ведмідь» — не зовсім зрозуміла.

У спілкуванні двох жінок складається особлива мова й особлива форма розмови, суголосна розмові «з душею своєю» й пов’язана з винятковою атмосферою довірливості та близького (навіть тілесного) контакту. Леся Українка зізнається, що звична мова, як «чорне по білому», нездатна передати почуття: у ній «нема тону, нема жесту, нема мовчання» [95, с. 307]. Такою була не лише мова щоденного спілкування, але й та традиція оповіді, яка домінувала в письменстві. У листуванні товаришок-літераторок натомість витворюється нова мова й народжується нове — жіноче — письмо, де слова зливаються з жестами, пов’язуються з тілесністю, вбирають мовчання, здобувають свій емоційний ритм і захоплюють усю істоту. Ідеться також про особливе спілкування й розуміння без слів, або «навіть мовчання у двох, сам на сам» [95, с. 346]. Ідеальною комунікацією стають напівінтимні розмови двох подруг. Леся Українка зізнається, що описати свої думки й почуття їй досить важко й буде «не зовсім зрозуміло, а як хтось комусь буде казати в живі очі живим словом, то хтось його зараз порозуміє» [95, с. 313]. «Хтось» дуже часто «про когось думав і хотів з кимсь говорити, — зізнається вона, — найбільше так, щоб сісти на-пів розібраним на чиєсь ліжко, як лежить вже в хусточці під ковдрою і трошки хоче спати, а трошки не хоче, і має чорні очі з золотими искорками. Аби хтось знав, що і комусь (білому) треба, щоб хтось його душу підтримав, бо чиясь душа часто буває дуже прибита, хоч і не тим, чим була раніше, а чимсь ширшим, та зате й важчим…» [95, с. 313].

Питання про «жіночу культуру» стає досить актуальним, зокрема у зв’язку з поширенням феміністичного руху. Так, Ґеорґ Зіммель у статті «Жіноча культура» (1911) порушив питання про внесок жінок у культурну царину, оскільки, як він зауважує, об’єктивний зміст цієї галузі переважно асоціюється зі внеском чоловіків і має чоловічий характер. Зіммель дотримується есенціалістського уявлення про культурну спроможність статей, закорінену в природних властивостях. Чоловіки, на його думку, мають більшу схильність до об’єктивації своїх цілей і відділяють професійну діяльність від особистісного