Читати книгу - "Загублений світ"

один звук, якийсь дивний писк. Він був пронизливим і спочатку звучав майже механічно, наче рипуче колесо.

Торн завагався. Потім дуже повільно опустив гілку папороті і закляк на місці.

Гніздо

У променях ранкового світла над ним бовваніли два тиранозаври — кожен футів зо двадцять заввишки. Їхні величезні голови мали лютий вигляд — важкі щелепи, великі гострі зуби. Але Торн чомусь не відчував у цих тваринах жодної загрози. Вони рухалися повільно, майже ніжно, час від часу нахиляючись за великий круглий вал, зроблений із засохлої багнюки, майже чотири фути заввишки. Два дорослих динозаври тримали у зубах червоні шматки м’яса і нахиляли свої голови за грязьовий вал. У відповідь чувся шалений, пронизливий писк, що майже одразу припинявся. Потім, коли дорослі піднімали свої голови, м’яса в них вже не було.

Жодних сумнівів не залишалося — це було гніздо. І Малкольм мав рацію: один тиранозавр був помітно більший за іншого.

За кілька хвилин писк почувся знову. Торну це нагадало пташенят. Дорослі й далі нахиляли голови, продовжуючи годувати невидимих йому малюків. Трохи м’яса впало на вершину грязьового насипу. Маленький тиранозавр піднявся над валом і почав видиратися на нього. Малюк був завбільшки з індичку, з величезною головою та очима. Його тільце було вкрите знизу червоним пухом, що надавало йому неохайного вигляду. Шию оточувало кільце блідо-білого пуху. Малюк запищав і незграбно поповз до м’яса, використовуючи слабкі передні лапи. Але коли зрештою дістався до здобичі, то відразу ж учепився в неї, рішуче кусаючи її маленькими гострими зубками.

Він діловито їв м’ясо, аж раптом тривожно заверещав і почав сповзати вниз по зовнішній стінці з висохлого бруду. Мама-тиранозавр відразу ж опустила голову і перехопила дитину, а потім обережно заштовхнула малюка назад у гніздо. Торна вразила делікатність її рухів, увага, з якою вона піклувалася про свою дитину. Батько тим часом продовжував відривати від м’яса маленькі шматочки. Обидві тварини продовжували безперервно муркотіти, ніби хотіли заспокоїти дітей.

Спостерігаючи за ними, Торн трохи перемістився, наступив ногою на гілку і та хруснула.

Обоє дорослих одразу ж підняли голови.

Торн завмер, затамувавши подих.

Тиранозаври обстежували територію навколо гнізда, пильно роздивляючись у кожному напрямку. Їхні тіла були напружені. Очі пильно обстежували зарості довкола, і ці рухи супроводжувалися маленькими кивками голови. За мить вони, схоже, знову розслабилися. Вони гойдали головами вниз-вгору, терлися одне об одного писками. Це було схоже на якісь ритуальні рухи, майже танок. Лише потім вони відновили годування малят.

Коли вони заспокоїлися, Торн вислизнув, тихо рухаючись назад до мотоцикла. У навушниках почувся шепіт Арбі:

— Докторе Торн, я вас не бачу.

Торн не відповів. Він постукав пальцем по мікрофону, даючи знати, що все почув.

Арбі продовжував:

— Мені здається, я знаю, де доктор Левін. Він зліва від Вас.

Торн знову постукав по мікрофону і розвернувся.

Ліворуч у заростях він побачив іржавий велосипед, притулений до дерева. На ньому був напис «Власність корпорації ІнДжен».

«Непогано», — подумав Арбі, сидячи у трейлері і роздивляючись віддалені відео, натискаючи на них. Тепер він поділив монітор на чотири частини; так було легше відслідковувати зображення з безлічі камер.

Одна з камер показувала двох тиранозаврів на ізольованій галявині. Була перша половина дня; яскраве сонце освітлювало брудну, потоптану траву. У центрі галявини він побачив кругле гніздо, виліплене з багнюки, з крутими стінами. Усередині нього лежали чотири плямисті білі яйця завбільшки з футбольний м’яч. Там була також яєчна шкаралупа і два маленьких тиранозаври, схожі на безперих писклявих птахів.

Вони сиділи у гнізді і крутили своїми голівками, наче пташенята, широко роззявляючи роти і чекаючи, доки їх нагодують.

Келлі глянула на екран і сказала:

— Дивись, які вони милі.— І додала: — Нам варто там побувати.

Арбі нічого їй не відповів. Він не був упевнений, що йому хочеться бути ближче до гнізда. Дорослі мали дуже спокійний вигляд, але сама думка про динозаврів викликала в Арбі таку глибоку тривогу, що він і сам не міг зрозуміти, чому. Арбі завжди почувався бадьоро, коли організовував або створював певний порядок у своєму житті — навіть акуратне розташування картинок на моніторі діяло на нього заспокійливо. Але цей острів був місцем, де все було невідомим і несподіваним. Місцем, де ніколи не знаєш, що станеться. І це його непокоїло.

А от Келлі була у захваті. Вона продовжувала робити зауваження з приводу тиранозаврів, які вони великі, які в них зуби. Вона здавалася абсолютно захопленою та сповненою ентузіазму і зовсім не боялася.

Арбі це дратувало.

— Хай там як, — мовила вона, — але з чого ти вирішив, що знаєш, де знаходиться доктор Левін?

Арбі вказав на зображення гнізда на моніторі.

— Дивись.

— Бачу.

— Ні, спостерігай, Кел.

Вони дивилися на екран і бачили, що зображення злегка рухається. Воно пересунулося вліво, потім знову по центру.

— Бачиш? — сказав Арбі.

— То й що? Може, це камера від вітру хитається або ще щось.

Арбі похитав головою.

— Ні, Кел. Він на дереві. Це Левін рухає камеру.

— Ого. — Пауза. Вона знову подивилася. — Ти, мабуть, правий.

Арбі усміхнувся. Це все, що він міг очікувати від Келлі.

— Так, я думаю.

— Але що доктор Левін робить на дереві?

— Можливо, налаштовує камеру.

По радіо чулося дихання Торна.

Келлі подивилася на чотири відеозображення, кожне з яких показувало іншу частину острова. Вона зітхнула.

— Я не можу дочекатися, щоб потрапити туди, — сказала вона.

— Так, я теж, — відповів Арбі, хоч це й була неправда. Він визирнув у вікно трейлера і побачив, як повертається «Експлорер» з Едді та Малкольмом. У глибині душі він був радий бачити, що вони повернулися.

Торн стояв біля стовбура дерева, дивлячись вгору. Він не бачив Левіна крізь листя, але знав, що той мусить бути десь нагорі, бо Торну здавалося, що там забагато шуму. Торн нервово озирнувся на галявину, сховану за листям. Він все ще чув муркотіння; воно залишалося стабільним, безперервним.

Торн чекав. Що в біса цей Левін робить на дереві? Він почув, як на висоті зашелестіли гілки, потім стало тихо. Бурчання. Знову шелест.

А потім Левін голосно сказав:

— Ой, чорт! — Потім гучний тріск, хрускіт гілок і виття від болю. І Левін впав з дерева перед Торном, приземлившись на спину. Він перекотився, тримаючись за плече.

— Дідько! — сказав він.

На Левіні були брудні штани кольору хакі, порвані у кількох місцях. Обличчя заросло триденною щетиною, було виснажене й забризкане багнюкою. Він підняв голову, коли Торн підійшов до нього і усміхнувся.

— Ви остання людина, яку я