Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

плавали маленькі світні рибки, яких пірнальники діставали із глибин океану. Коли у повітрі над садом і цілим містом бринить низьке бамкання з дзвіниці храму, а у відповідь йому із семи лоджій над сімома садовими брамами лунають ріжки, віоли і хорали, із семи дверей храму виходять довгі шеренги зодягнених у чорне жерців у масках і каптурах, несучи у витягнутих руках великі золоті келихи, з яких здіймаються дивні випари. І всі ці сім шеренг неприродно крокують в ногу, не згинаючи колін, і сягнистою ходою простують стежинками до семи лоджій, в яких вони зникають і більше не з’являються. Кажуть, що ці лоджії з’єднані з храмом підземними переходами і що саме ними повертаються шеренги жерців; подейкують також, що безліч оніксових східців спускаються у підземелля, до таємниць, яких нікому не розгадати. І мало хто помічає, що жерці у масках та каптурах, які крокують у цих колонах, — зовсім не люди.

Картер не заходив до храму, бо це дозволено лише Королю-за-серпанком. Але не встиг він вийти із саду, як настав час дзвону, і він почув оглушливе бамкання, а з лоджій понад брамами у відповідь почулося завивання ріжків, віол та хоралів. І сімома найширшими стежками саду рушили довгі шеренги жерців із келихами в руках, і їхній вигляд так налякав мандрівника, як нізащо б не налякав вигляд людських жерців. Коли останній з них нарешті зник, Картер вийшов із саду, мимохідь помітивши на бруківці пляму саме там, де допіру проносили чаші. Навіть капітанові не сподобалась та пляма, тож він поквапливо повів Картера до пагорба, на якому під численними банями стояв величний палац Короля-за-серпанком.

Усі стежки, що вели до палацу з оніксу, були круті й вузенькі — усі, крім єдиної, якою король зі свитою їхали на яках або у запряжених яками каретах. Картер із провідником піднялися вгору вуличкою, яка цілковито складалася зі східців і спиналася вгору поміж оздоблених стін, на яких були таємні золоті знаки, а з балконів та еркерів іноді долинали ніжні подихи музики чи пахощі екзотичних ароматів. Увесь час попереду здіймалися титанічні стіни, могутні контрфорси і численні бані, якими славиться палац Короля-за-серпанком; нарешті вони пройшли попід великим чорним склепінням і увійшли до саду королівських насолод. Там Картер на хвилю спинився в замилуванні від такої краси, бо ж оніксові тераси та хідники під портиками, барвисті квітники та огороджені золотими ґратками дерева в ніжному цвіті, бронзові урни та триноги, оздоблені вигадливими барельєфами, статуї з чорного з прожилками мармуру, які, здавалося, ось-ось зійдуть з п’єдесталів, ставочки з вимощеним базальтом дном і облицьовані кахлем фонтани, в яких плавали блискітливі рибки, невеликі каплички, різнобарвні співочі пташки на різьблених стовпцях, чарівні завитки на величезній бронзовій брамі, та лози винограду, які спиналися вгору кожнісіньким вільним дюймом шліфованого каменю стін, — усе це творило видовище, чар якого перевершував будь-яку уявну дійсність і був легендарним навіть у краю снів. Ці сади, наче вимріяні, мерехтіли під сірим сутінковим небом, а просто перед ними височів коронований безліччю бань та прикрашений чудовою ліпниною палац, праворуч же виднілися фантастичні обриси далеких неприступних гір. Маленькі пташки без угаву тьохкотіли, фонтани співали, а пахощі прекрасних квітів серпанком оповивали цей чарівний сад. Там не було ні душі, і Картер цьому вельми радів. Звідти вони знову спустилися оніксовими східцями крутої вулички, бо жодному гостю не можна було ступати до палацу, і вважається негожим надто довго і пильно дивитися на велику центральну баню, бо, кажуть, під нею знайшов притулок прабатько всіх легендарних птахів шантак, а ще кажуть, звідти до мрійників приходять їхні дивні сни.

Потім капітан повів Картера до північних околиць міста, до Брами караванів, біля якої купчаться корчми, де збираються купці та погоничі яків і копачі оніксу. І там, у приземкуватуватому шинку каменярів, вони розпрощалися: капітанові треба було повертатися до справ, а Картеру понад усе кортіло поговорити з копачами про північ. У шинку було людно, тож мандрівник недовго шукав, з ким би зав’язати бесіду, — казав усім, що він старий каменяр, працює з оніксом і прагне дізнатися щось про копальні Інґанока. Проте дізнався він ненабагато більше, ніж йому вже було відомо, бо копачі були потайні, вони неохоче говорили про холодну пустелю на півночі, як і про шахту, до якої ніхто не ходить. Вони боялися легендарних вивідувачів із‑за гір, за якими, кажуть, лежав Ленґ, боялися таємничих сутностей та безіменних вартових крайньої півночі, що живуть серед скель. Казали навіть, що птахи шантак насправді не ті, за кого їх мають, і навіть добре, що ніхто й ніколи їх не бачив (бо лише у темряві годують легендарного прабатька птахів шантак під королівською банею).

Наступного дня, сказавши, що хоче сам оглянути ті шахти і навідати віддалені ферми і тихі оніксові села Інґаноку, Картер винайняв яка і нав’ючив на нього величезні шкіряні сакви для далекої дороги. За Брамою караванів дорога пролягала поміж зораних полів, біля яких стояло чимало химерних фермерських будиночків, увінчаних невисокими банями. Час від часу мандрівник спинявся біля якогось із них, щоб розпитати дорогу, й одного разу йому трапився господар настільки суворий і мовчазний, а заразом настільки сповнений неземного сяйва, притаманного рисам величезного обличчя, вирізьбленого на горі Нґранек, що в Картера не зосталося жодних сумнівів і нарешті він натрапив на слід Великих Древніх чи, принаймні, на того, у чиїх жилах тече дев’ять десятих їхньої крові, — тут, серед людей. І з цим суворим мовчазним селянином він повів мову про богів — дуже обережно, не забуваючи возносити їм осанну за всі ті блага, які боги йому вділили.

Тієї ночі Картер отаборився на придорожній луці біля величезного дерева лиґата, до якого він і прив’язав яка, вранці ж продовжив своє паломництво на північ. Близько десятої він дістався невеличкого сільця, що називалося Урґ, в якому зазвичай відпочивають купці, а копачі розповідають свої історії, і в шинках цього села він затримався до обіду. Саме тут великий караванний шлях повертав на захід, до Селарна, але Картер вирушив далі на північ, дорогою копачів. Усе пообіддя він простував дорогою, яка незмінно вела вгору, і була значно вужчою, ніж великий шлях, ця дорога пролягала землями, в яких було більше скель, аніж зораних полів. До вечора невеличкі пагорби ліворуч від нього перетворилися на чималі чорні скелі, тож було зрозуміло, що він уже близько до краю копалень. І увесь час далеко праворуч здіймалися масивні пустельні схили неприступних гір, і що далі він заходив, то похмуріші історії розповідали про них фермери, купці та фірмани вантажених оніксом возів, яких він інколи зустрічав дорогою.

Другої ночі він зупинився в затінку велетенської чорної скелі, припнувши яка до забитої в землю жердини. Хмари на півночі відсвічували яскравіше, і не раз та не двічі він бачив темні обриси, які проступали крізь них. Третього ранку перед ним постала перша оніксова копальня, і він привітав чоловіків, які працювали там кайлами і молотами. До вечора він проминув одинадцять копалень і спостеріг, що весь тутешній ландшафт — це переважно оніксові скелі та валуни, без жодного кущика чи травинки, лише величезні каменюки тут і там стриміли з чорної