Читати книгу - "Віршенник "Супротив дощу", Гоже Несмішний"

- копайте быстрее. У нас перекур.

Парень и девушка принялись рыть твердую землю под спокойные разговоры похитителей, даже брали у них сигареты. Они понимали свою участь, притом ещё связанные вместе далеко б не убежали. Болтали непринуждённо. Все были знакомы и вечер выдавался будто дружеской встречей. Похитители и похищенные переговаривались, что-то вспоминали из общего, делились впечатлениями.

Яма выкопана как раз на двоих. Спутница водители ликовала, месть совершиться. Она любила парня, он любил девушек. Водитель предстал арбитром и помощником в свершении мести.

- достань с багажника ещё один пистолет и дай ему.

Она сначала не поняла что к чему, но выполнила. Подошла, крепко поцеловала парня и вложила в ему в руки пистолет. Отошла.

Водитель приказал направить пушку на пленницу парню. Его удивлению не было границ.

Убей её. Останешься с бывшей и поедем обратно.

Полная тишина. Молчание. Стук сердца. Парень со страхом и сожалением направил на девушку дуло.

- погодите! – сказал пленник. – сначало я её поцелую и займусь сексом.

Пленница дрожала и не знала чего ожидать, одновременно ступорясь от возбуждения.

- ладно! Воскликнула спутница водителя. – Мне даже интересно, пусть развлечётся. Пусть они насытяться тем, что им столько было недоступно. Девушка и стыдилась и хотела. Первый раз и в такой обстановке – смертельное удовольствие.

У парня забрали пистолет, дали какой-то коврик. Рядом разожгли костёр. Пара начала со страстью и удовольствием трахаться.

- довольно! – Фыркнула спутница с некой брезгливостью и похотью в глазах.

- хватит! Бери пистолет и прикончи её. Ещё закапывать.

Парень неловко направил орудие на девушку и долго смотрел в её перекошенное от удовольствия и ужаса лицо. Молча.

- быстрей! – Крикнул водитель. – Или обеих тут оставим. Двоих закапывать тяжелее и дольше.

- парень попросил ещё один поцелуй, оттолкнул девушку и резко направил пистолет себе к виску. Щелчёк. Ствол разорвало. Парень упал с окровавленной головой и рукой. По всей округе пронёсся синхронный девичей крик.

**

Буває таке, що от зостраху і довгої втоми

Зникаєш з очей всіх друзів, знайомих

Буває так, що при погляді на смішні суверинки

Гріє пам’ять про за рік єдині обійми

 

Стається так, що із друзями спілкуєшся снами

Вони так би мовити приходять туди

І пораду дадуть і про якусь нову мудрість розкажуть

 

Може й не скажу про всіх, але навіщали

Хоч говорять експерті, що наші аспекти життяві

Відображаються в людях наші проблеми, печалі

Відповідно і радості і щось там за гран’ю

 

Буцімто зникла віра у все і ще більше

Жить в голові, построїти стіну – зневіру

Зникнути в собі й лякать ті людські химери

Підозри таємні, скоріше до себе – самогубенні

 

Ліки давали, ліки носили, ліки підливали

Все в сублімацію, на то тільки сили

Ліками цими мізки дурня й убили

Або навпаки – творчість розбудили

 

Це занадто егоцентрично – лілеять власну поезію

Але ж задля чого? Видно сенс тут і зник – печалі

Гайда – політику обсирати

Це ж легко – вказувати другим з чого б почати

Збирати плітки, імена взнавати

Не з цього треба було почати, це вже треба було знати

В носа лишнього не пхати.

**

Що буде після мене – нічого, бо мене не буде

Все із взору мого зітреться, зникнуть причуди

Згине весь мій видуманий світ бо думки не буде.

 

Тривіально одначе – віртуально суть в сприйнятті

Зникне мій світ, цвіт – залишаться паралельні світи

А з тими, що після погаснуть і їхні

Мої цілі безцільні і абсолютно неефективні

**

Лиш жах буття в очах й душі

Зненацька думка, що дихати так важко

І сенсу втрачене останнє горнятко

 

Ледь прочутні тепер голоси планетарного божевілля

Жодного разу їх не послухав – потихли

Вони не направляли взагалі до якоїсь цілі

Ніби ворогували між собою для втіхи

 

Догадуюсь – це відголоски життєвої сили

Навіть які б аморальні речі вони не просили

В творчості їх «просто» - погасили

Смертельною безнадією та бездією осліпили

Але для чого точно вони – незрозуміло

 

Скоро холодно буде й вже майже похмуро

Все суще й несуще в болі поснуло

Мертві струни душі не колихнуло

Прогнило яство, а живеньке то було

Невпізнане нахальство передбачене було

Загримить і зникне – неквапливе було

Всесутній відчай – не досягне.

**

Ворожнеча із тін’ю – із темним яством

Руйнує все те, що зветься істиннним – нутром

Повністю гальмує живий оксюморон

 

Зло – частина всякого народженного створіння

Невивільнене сочиться мутантними краплями в свідоме

Але, якщо воно «в забороні»… принаймні людям не горе…

 

Людям, то щастя, але твоя особистість гине одначе

І так, після певних років їй взагалі не воскреснути

Від тривалих відмов вершити власні бажання

Що тіло, що розум з душею вщухає

**

Зашморгом на шию лягають системні кайдани

Трикляті людські забобони в’їдаються в п’яти

Зникають останні надії вірити в краще

 

Чи люди ви, чи звірі?

Зненацьк отак повилазили

Вам би волю – одне одного б їли

Не отямились би; грішили б, грішили б

 

Та нікому не треба те вільнеє слово

Всіх кого могли, то вже задушили

Хто не погодився – чмирили, чмирили

Хто тримався – або посадили, або помилували, вбили

 

Яка ж та Україна в дитинстві прекрасною була

І під призмою мрій здавалась могуча

Навіть земля і та казалась цілюща