Читати книгу - "Велика маленька брехня"

«Пробач, що хотіла жбурнути тебе у стіну».

Він перекотився на ліжку та кинувся їй в обійми, охопив ногами за талію, а руками за шию, немов маленька коала, та тицьнувся носом їй у шию.

— Все гаразд, — сказала вона. — Все добре. — Підняла з ліжка рушник та знову загорнула у нього малюка. — Швиденько. Давай одягнемо піжамку, щоб ти не змерз.

— Хтось дзвонить, — сказав Зіггі.

— Що? — запитала Джейн.

Зіггі підняв голову з її плеча з виразом зацікавленості та рішучості.

— Чуєш?

Хтось дзвонив у вхідні двері.

Джейн віднесла його у вітальню.

— Хто це? — запитав Зіггі. Ситуація його захопила. На щоках все ще блищали сльози, але очі світилися від цікавості. Ніби цього жахливого інциденту і не було.

— Я не знаю, — відказала Джейн. Може, хтось поскаржився на галас? Викликав поліцію? Може, це служба захисту дітей приїхала, щоб його забрати?

Вона підняла трубку домофону:

— Хто там?

— Це я! Впусти, бо задубію.

— Маделін? — Джейн натиснула кнопку на домофоні, відпустила з рук Зіггі та пішла відчинити двері ключем.

— А Хлоя теж прийшла? — Зіггі стрибав від радості, аж рушник сповз з плечей.

— Хлоя вже, мабуть, спить, і тобі б варто. — Джейн виглянула на коридор.

— Добрий вечір, — Маделін піднімалася сходами та клацала підборами своїх гостроносих туфель, вона була у джинсах та кавунового кольору кардигані, її обличчя аж сяяло.

— Привіт, — сказала Джейн.

— Я принесла тобі картон, — Маделін вручила їй ретельно скручений тубус жовтого картону.

І Джейн розплакалася.

Розділ тридцятий

— Та пусте! Я була рада вибратися з дому, — відказала Маделін на слізну вдячність Джейн. — А тепер, Зіггі, давай швидесенько одягнемося та здолаємо твій проєкт.

«Проблеми інших людей завжди здаються здоланими, а чужі діти — слухнянішими», — подумала Маделін, коли Зіггі побіг одягатися.

Поки Джейн відбирала сімейні фотографії, Маделін оглянула її маленьку квартирку, яка так сильно нагадувала їй про ту квартиру, яку вона колись ділила з Абігель.

Вона знала, що романтизувала ті часи. Вона не пам’ятала, постійних труднощів з грошима, або самотності ночей, коли Абігель спала, а по телевізору не було нічого путнього.

Тепер, ось уже кілька тижнів, Абігель жила із Натаном та Бонні, і здавалося, від цього було добре всім, окрім самої Маделін. Сьогодні, коли вона отримала повідомлення Джейн, менші діти уже спали, а Ед працював над статтею, тож Маделін змушена була дивитися шоу «Наступна топ-модель Америки».

— Абігель! — гукнула вона, вимкнувши телевізор, аж раптом згадала, що її спальня порожня, а ліжко з чотирма колонами замінила канапа — для того, щоб Абігель мала де спати, коли навідуватиметься на вихідні. Маделін вже не знала, як поводитися з донькою, бо відчувала, ніби її посунули з ролі матері.

Зазвичай вони з Абігель разом дивилися шоу «Наступна топ-модель Америки», їли зефір та відпускали їдкі коментарі про учасниць. А тепер Абігель залюбки жила у домі, де немає телевізора. Бонні не вірила у телебачення. Натомість, після вечері вони сідали слухати класичну музику та розмовляти.

— Дурня! — відрубав Ед, коли про це почув.

— Тим не менше, це правда, — відповіла Маделін. Звісно тепер, коли Абігель приїздила додому, все, що вона хотіла, — це дивитися телевізор, і оскільки Маделін тепер була у позиції добренької мами, то вона це дозволяла Абігель. Зрештою, якби вона цілий тиждень слухала класичну музику, їй би самій хотілося втупитися у телевізор.

Усе життя Бонні було ляпасом для Маделін. (Даруйте, легким похлопуванням, скорше поблажливим, добрим поплескуванням, бо ж Бонні ніколи б не зробила нічого грубого чи насильницького). І саме тому, було так добре виступити у ролі рятівниці для Джейн, у ролі спокійного дорослого з готовими відповідями та рішеннями.

— Щось не можу знайти клей, щоб приклеїти фотки, — схвильовано сказала Джейн, коли вони все розклали на столі.

— Я маю, — Маделін видобула із своєї сумочки клей-олівець та вибрала для Зіггі чорний маркер.

— А ну-но, намалюй чудове велике дерево, Зіггі.

І все йшло дуже добре, аж до того часу, поки Зіггі не сказав:

— Нам треба написати ім’я татка. Панна Барнс сказала, що байдуже, що у нас немає фотографії, можна написати тільки ім’я.

— Котику, ти ж знаєш, що у тебе немає татка, — спокійно сказала Джейн. Вона говорила Маделін, що завжди намагалася бути максимально чесною із Зіггі щодо його батька. — Але тобі пощастило, бо в тебе є дядько Дейн та дідусь, та двоюрідний дідусь Джиммі. — Вона тримала фотографії усміхнених чоловіків, немов виграшну колоду карт. — А ще у нас є ось ця чудова фотографія твого пра-пра-прадідуся, котрий був солдатом!

— Так, але я однак мушу написати ім’я тата у цьому віконечку, — сказав Зіггі. — Треба провести лінію від мене до мами і тата. Ось як треба робити.

Він вказав на приклад сімейного дерева, котрий дала їм панна Барнс, — ідеальна, повна сім’я: мама, тато і двійко дітлахів.

«Панна Барнс мусить переглянути це завдання», — подумала Маделін. Вона й сама мала клопіт, виконувала завдання з Хлоєю. Тонкощі полягали у тому, чи треба проводити лінію від Абігель до Еда.

— Слід приклеїти фото справжнього татка Абігель, — сказав Фред, зазираючи через її плече. — І його машини теж.

— Ні, ми цього не робитимемо, — відрубала Маделін.

— Наше дерево не має бути точнісінько таким само, як те, яке тобі дала панна Барнс, — сказала Зіггі Маделін. — У кожного буде своє дерево, інше. Це лише приклад.

— Так, але треба написати імена мами і тата, — сказав Зіггі. — Як звати мого тата? Просто скажи мені. По літерах скажи. Бо я не знаю, як написати. Якщо я не напишу його імені, то з мене сміятимуться.

Діти таке вміли. Вони відчували слабкі місця інших, моменти, в яких ці інші відрізнялися від решти, та тиснули і тиснули на них, немов маленькі мучителі.

Бідолашна Джейн завмерла.

— Любий, — сказала вона обережно, дивлячись на Зіггі, — я ж розповідала тобі багато разів. Твій татко дуже б любив тебе, якби знав тебе, мені дуже шкода, але я не знаю, як його звати, я знаю, це несправедливо…

— Але тут треба написати ім’я! Панна Барнс нам так сказала! — у його голосі чулися знайомі істеричні нотки. З перевтомленими п’ятирічними дітьми слід поводитися так само, як і з вибухівками.

— Я не знаю, як його звати! — сказала Джейн, а Маделін впізнала у її голосі нотки стримуваних сліз — у дітях є щось таке, що повертає тебе саму у дитинство. Ніхто і ніщо не може тебе так довести, як твоя дитина.

— Зіггі, сонечко, розумієш, так завжди відбувається, — сказала Маделін. На Бога, може воно і справді так. У