Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вечори стали довшими, холоднішими, і водночас — важчими. Світло у філармонії тепер палало не для натхнення, а щоб не здатися тіні. У коридорах розвішували плакати із запрошеннями на безкоштовні заняття, а в кабінеті на дошці з’являлись все нові списки охочих — дорослих і дітей. Але серце філармонії билося з перебоями.
Андрій проводив більшість вечорів у залі. Сам. Сидячи за роялем, із сутінками за плечима й лампою, що тріпотіла, ніби ось-ось згасне. Його пальці не шукали краси. Вони вигризали правду.
Кожен акорд був гострим. Жорстким. Не від болю — з болю. Бо сільська система, яка досі не розуміла музики, тепер намагалася зупинити її. Під приводом порядку. Регламенту. “Моральної безпеки”.
І кожен такий удар клавіш був його мовчазною відповіддю: «Я не здамся».
Марта знала, що він там. Іноді сиділа у сусідньому кабінеті, слухаючи крізь двері. Вона чула все — лють, розпач, страх, самотність. Але не заходила. Бо не знала, як увійти в цю музику, яка більше нагадувала крик.
Андрій не просив її бути поруч. Але його мелодії благали.
Одна ніч видалась особливо тяжкою. Він грав так, ніби клавіші — це його вороги. Мелодія перетворилась на бурю. Метроном розбився об підлогу. Пальці дряпали звук, не вибудовували його. І в самій середині того шаленства він нарешті — зупинився.
Тиша.
І тоді — обережний крок. Двері прочинились.
Марта.
— Ти себе знищиш, — прошепотіла. — Це вже не музика. Це — самоґвалт.
— А що мені робити? — зірвався він. — Я не можу більше слухати, як усе, що ми будували, хочуть розчавити на бюрократичному папері!
— Але ж ми не одні! — вигукнула вона. — У нас є люди. Є діти. Є ті, хто вже не мовчить. Хіба цього недостатньо?
— Ні, — прошепотів. — Бо я відчуваю себе знову тим хлопчиком, якого батько не слухав. Я знову стукаю у двері. Але тепер — це двері системи.
Вона підійшла ближче, сіла поруч.
— Тоді не бий. Грай.
— Але я не знаю, як.
Вона торкнулася клавіш.
— Почни з болю. Але не знищуй себе ним. Пиши його. Назви. Дозволь йому звучати. Але не правити.
І вони почали.
Нову п’єсу.
У кожному такті був біль. Але не як зброя. А як правда. Не як крик. А як хроніка.
Того вечора Марта вперше знову почула свого Андрія. Не зруйнованого. А — відновленого. Через звук. Через неї.
І він грав далі. Поки біль не став музикою.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta», після закриття браузера.
