Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

42. Солодка агонія

Усе, що відбувалося між ними в той час, було схожим на музику без ритму. Інколи — занадто гучну. Інколи — надто тиху. Але завжди — правдиву. Їхнє кохання, розквітле на тлі протесту, наповнювалось новими сенсами: не романтичними, а майже екзистенційними. Як акт опору. Як єдиний порятунок.

Андрій прокидався вранці з її запахом на плечах. Уночі вони засинали поруч — не завжди в обіймах, але завжди в одному ритмі дихання. Її волосся розсипалося по подушці, його пальці — лежали на її зап’ясті, мов гриф скрипки, який він боявся загубити.

Вдень вони були сильними. Писали, вчили, будували. Ввечері — ламались.

— Я боюсь, — якось зізнався він, сидячи біля неї в темній залі. — Що щастя — це не для мене.

— Чому?

— Бо я надто довго жив у самотності. І коли ти з’явилась — це було… як занадто яскраве світло. Очі болять.

Марта поклала голову йому на плече. Вона не шукала відповідей. Вона просто була.

— Ти заслуговуєш. Навіть якщо болить.

— А ти?

— Я живу в солодкій агонії, — усміхнулась. — Щодня радію тобі. І щодня боюсь, що зникнеш. Що тебе зламають. Що зламаю я.

Він мовчав. Потім нахилився й поцілував її лоб — повільно, довго, ніби це був єдиний спосіб переконати себе, що вона справжня.

Їхні ночі були як контрапункти — переплетення голосів. Іноді вона будила його серед ночі й казала: “Грай.” І він грав. Для неї. Для себе. Для того, щоб не згаснути.

А іноді — вона мовчки виводила його на подвір’я, де дивилися на зорі. І слухали тишу, в якій не було тривоги. Лише дотик.

В один із таких вечорів Андрій сказав:

— Якщо ми виживемо — я напишу для тебе оперу.

— А якщо ні?

— Тоді — цю музику заспіваєш ти. Без мене.

Марта стисла його руку.

— Не треба таких обіцянок. Ми вже живемо в опері. Її назва — “Солодка агонія”. Але кожна арія — про любов.

Ця ніжність була не втечею від болю. Вона була відповіддю на нього.

Їх не рятувала лише музика. Їх рятувала наявність одне одного. І хоч іноді це відчувалось нестерпно — як надмірна правда, що роздирає — вони знали: усе, що вони зараз відчувають, є життям. Справжнім.

І кожна сльоза, кожен поцілунок, кожен натиск пальців на клавішу — були доказами того, що вони не здались.

Навіть якщо світ навколо ще не знав, як це — жити з такою силою.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍