Читати книгу - "Під скляним ковпаком"

Нолан відрізала:

— Тут вам не призначатимуть шокової терапії. А якщо й призначать, — додала вона, — я попереджу заздалегідь, і обіцяю, що такого, як було, з вами не трапиться. Ба більше, — сказала вона наостанок, — декому це навіть подобається.

Коли доктор Нолан пішла, я знайшла на підвіконні сірники. Не звичайний коробок, а геть крихітний. Я зазирнула всередину й побачила рядок малесеньких патичків із червоними кінчиками. Спробувала запалити один, але він зламався між пальців.

Не уявляю, навіщо доктор Нолан лишила мені таку недолугу річ. Можливо, чекала, що я їх поверну. Я обережно поклала іграшкові сірники в кишеню нового вовняного халата. Коли доктор Нолан запитає про сірники, я відповім, що з’їла їх, бо думала, що це такі цукерки.

У сусідню кімнату поселили нову жінку. Я подумала, що вона чи не єдина, хто з’явилася тут пізніше за мене, тож не знатиме, як мені насправді зле, про що знали всі решта. Я вирішила піти познайомитися.

Жінка лежала в ліжку, вбрана в пурпурову сукню, застібнуту на шиї камеєю. Сукня була завдовжки десь до литок. Іржаво-руде волосся зібране в гульку на тім’ї, мов у шкільної директорки. Окуляри в тонкій сріблястій оправі припнуті до нагрудної кишені чорною еластичною шворкою.

— Привіт, — сказала я невимушено, сідаючи на край ліжка. — Мене звати Естер, а вас як?

Жінка не ворухнулася, просто дивилася в стелю. Я образилась. Подумала, може, Велері чи ще хтось розповів їй одразу по приїзді, яка я дурепа.

У кімнату зазирнула медсестра:

— Ага, он ви де. Завітали до міс Норріс. Як мило! — і зникла.

Урешті-решт міс Норріс, не сказавши ні слова й ані разу на мене не глянувши, одним рухом перекинула ноги у високих чорних чобітках із ґудзиками на інший бік ліжка, підвелась і вийшла з кімнати. Я подумала, що це вона так нишком намагається мене здихатись. Я тихенько пішла за нею по коридору, тримаючи дистанцію.

Міс Норріс дійшла до дверей їдальні й застигла. Дорогою туди вона щоразу ступала чітко в центри пишних троянд, що плелися килимовим орнаментом. Вона хвильку зачекала, а тоді почергово перенесла ноги через поріг їдальні, наче переступала якийсь невидимий невисокий перелаз.

Вона сіла за один із накритих скатертинами круглих столиків і розклала на колінах серветку.

— До вечері ще година! — крикнули з кухні.

Але міс Норріс не відповіла. Просто ґречно дивилася кудись у простір перед собою.

Я підтягнула стілець, сіла за стіл навпроти неї й розклала на колінах серветку. Ми не розмовляли, але сиділи разом, тісно загорнені в по-сестринськи інтимну мовчанку, аж доки десь у коридорі удар гонга скликав усіх на вечерю.

— Ляжте, — сказала медсестра. — Зроблю вам ще один укол.

Я перевернулася на живіт і задерла спідницю. Тоді спустила шовкові піжамні штани.

— Божечки, що це ви понапіддягали?

— Піжаму. Щоб не вдягати й знімати щоразу.

Медсестра тихо квоктнула. А тоді запитала:

— У котру?

Бородатий лікарняний жарт.

Я підвела голову й озирнулася на свої голі сідниці. Вони були всуціль вкриті синцями — фіолетовими, зеленавими, блакитними — від попередніх ін’єкцій. Ліва сідниця здавалася темнішою за праву.

— У праву.

— Як скажете.

Медсестра різко ввігнала голку, і я зіщулилася, смакуючи миттєвий біль. Тричі на день медсестри робили мені уколи, а за годину після кожного давали склянку цукристого фруктового соку й спостерігали, як я п’ю.

— Щастить тобі, ти на інсуліні, — сказала Велері.

— Він не діє.

— Ой, подіє. Мені теж давали. Розповіси, коли буде реакція.

Однак мені здавалося, що ніякої реакції немає. Я тільки гладшала й гладшала. Уже заповнила собою нові речі, які мати купила мені завеликими, а коли я дивилася вниз на пухкий живіт і широкі стегна, то раділа, що місіс Ґінея не бачить мене такою, ну точнісінько як вагітною.

— Бачила мої шрами?

Велері прибрала волосся з лоба і вказала на дві бліді мітки обабіч чола — наче в неї почали рости роги, але їх відпиляли.

Ми вдвох гуляли зі спортивним терапевтом у лікарняному саду. Мене дедалі частіше відпускали гуляти. Міс Норріс не випускали ніколи.

Велері казала, що міс Норріс мали би тримати не в «Каплані», а в корпусі для хворіших, «Ваймарку».

— Знаєш, від чого ці шрами? — Велері не вгавала.

— Ні. Від чого?

— Мені зробили лоботомію.

Я благоговійно подивилася на Велері, уперше вповні зауваживши її камінно-незрушний спокій.

— Як ти почуваєшся?

— Добре. Я більше не серджуся. Раніше я постійно сердилась. Раніше я була у «Ваймарку», а тепер я в «Каплані». Мені можна в місто, чи по крамницях, чи в кіно — в супроводі медсестри.

— Що робитимеш, коли тебе випишуть?

— Ой, та я не планую виписуватись, — засміялася Велері. — Мені тут добре.

— Час перевдягатися!

— Навіщо мені перевдягатися?

Медсестра робила своє: радісно відчиняла шухляди, витягала мої речі з шафи й складала їх у чорну валізку.

Я думала, що вони, певно, таки вирішили перевести мене у «Ваймарк».

— Та ні, вас переселяють у переднє крило корпусу, — привітно пояснила медсестра. — Вам там сподобається. Набагато більше сонця.

Коли ми вийшли в коридор, я побачила, що міс Норріс теж переселяють. Медсестра, молода й бадьора, як і моя, стояла на порозі кімнати міс Норріс і допомагала тій вдягнути пурпурове пальто з миршавим білячим комірцем.

По кілька годин поспіль я сиділа на варті біля ліжка міс Норріс, відмовляючись від діяльнісної терапії, і від прогулянок, і від бадмінтону, і навіть від щотижневих кінопереглядів, які мені подобались і на які міс Норріс ніколи не виходила, — аби сидіти, мов на гнізді, й дивитися на крихітну німу цятку її вуст.

Я уявляла, як чудово було б, якби вона відкрила рот і заговорила, і я вибігла б у коридор і розповіла про це медсестрам. Вони хвалили б мене за заохочування міс Норріс, і тоді мені, мабуть, дозволили б ходити в крамниці й кінотеатри в центрі міста, і я гарантовано могла б утекти.

Але за всі нескінченні години мого чатування міс Норріс не промовила ні слова.

— Куди ви перебираєтеся? — запитала я в неї цього разу.

Медсестра торкнулася ліктя міс Норріс, і та перемкнулася на рух, мов лялька на коліщатках.

— Вона перебирається у «Ваймарк», — тихо сказала моя медсестра. — Боюся, на відміну від вас, міс Норріс не ліпшає.

Я спостерігала, як міс Норріс перенесла одну, а потім другу ногу через невидимий перелаз над порогом.

— Маю для вас сюрприз, — повідомила медсестра, влаштувавши мене в сонячній кімнаті в передній частині корпусу, де вікна виходили на зелень гольфового поля. — Сьогодні до нас дехто приїхав, із ваших знайомих.

— З моїх знайомих?

Медсестра засміялася:

— Не дивіться на мене так. Не з поліції.

А потім, коли я нічого не відповіла, медсестра додала:

— Вона сказала, що ви давні подруги. Її поселили в сусідню кімнату. Чом би вам її не навідати?

Спершу я думала, що медсестра жартує, і коли я постукаю в сусідні двері, ніхто не відповість, а коли ввійду, знайду там міс Норріс, до підборіддя застібнуту в пурпурове пальто з білячим комірцем: вона лежатиме на ліжку, і вуста квітнутимуть над незрушною вазою її тіла, мов трояндовий пуп’янок.

Однак я все-таки вийшла і постукала в сусідні двері.

— Прошу! — почувся життєрадісний голос.

Я трохи прочинила двері й зазирнула в кімнату. Дівчина, висока й по-кобилячому міцна дівчина в наїзницьких штанах сиділа біля вікна й широко мені всміхалася.

— Естер! — вона аж задихалася, наче прибігши здаля й щойно зупинившись. — Я така рада тебе бачити. Мені казали, що ти тут.

— Джоан? — запитала я невпевнено, а тоді збентежено вигукнула: — Джоан!