Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

погляд бельгійця. В очах Кеттерінґа промайнула тінь настороженості, яка відтак знову розсіялася.

– Он тої, – докинув він, махнувши рукою в напрямку Кап-Мартен.

– А! – видобув Пуаро.

І цей точно розрахований спокій спровокував у співрозмовника шалений вибух емоцій.

– Я знаю, що ви хочете сказати, – затараторив Дерек, – життя, яке я веду, робить мене негідним її. Що я, мовляв, не маю права навіть думати про це. Що в моєму випадку йдеться не про невинного агнця – і знаю, що не годиться так говорити, коли моя дружина всього кілька днів як померла, та ще й наглою смертю.

Він спинився, щоб перевести подих, і детектив скористався з цієї паузи, смутним голосом зауваживши:

– Але ж я, власне, взагалі нічого не сказав.

– То ще скажете.

– Хм? – кинув той.

– Скажете, що я не маю жодного шансу на одруження з Кетрін.

– Ні, – заперечив Пуаро, – я б не став цього стверджувати. Ваша репутація і справді підмочена, але жінок це ще ніколи не лякало. От якби ви були людиною з чудовим характером, високими моральними якостями, яка зроду не зробила нічого неналежного, а можливо, навіть більше – зробила все як належить – eh bien! – саме тоді я дуже засумнівався б у вашому успіху. Розумієте, моральність – це не романтично. Але її, щоправда, цінують вдовиці.

Кеттерінґ витріщився на нього, а відтак різко розвернувся й підійшов до авто, яке чекало на нього.

Детектив не без зацікавлення проводжав його поглядом. І побачив, як прекрасне видіння висунулося з вікна й заговорило.

Але Дерек не зупинився – лише підняв капелюха і подався своєю дорогою.

– Ça y est,[62] – сказав Еркюль Пуаро, – гадаю, час мені повертатися chez moi.[63]

Він застав незворушного Джорджа за прасуванням штанів.

– Славний сьогодні деньок, Жорже, дещо стомливий, але не позбавлений інтересу.

Слуга сприйняв таке зауваження у своїй звичній, наче дерев’яній, манері.

– Саме так, сер.

– Особистість злочинця, Жорже, – цікава штука. Багато вбивць – люди з неабиякою харизмою.

– Я часто чував, сер, що доктор Кріппен[64] був приємним у спілкуванні джентльменом. Однак це не завадило йому порізати дружину на фарш.

– Ваші приклади, Жорже, незмінно влучні.

Служник нічого не відповів, але цієї миті задзвонив телефон. Детектив підняв слухавку.

– Алло… алло… так, так – говорить Еркюль Пуаро.

– Це Найтон. Будь ласка, залишайтесь на лінії, мсьє Пуаро. Містер ван Олдін хотів би поговорити з вами.

Після секундної паузи на тому кінці дроту залунав голос мільйонера:

– Це ви, мсьє Пуаро? Я просто хотів сказати вам, що до мене тільки-но з власної ініціативи заходила Мейсон – сказати, що все обміркувала і тепер майже певна, що той чоловік у Парижі був Дерек Кеттерінґ. За її словами, він ще тоді здався їй кимось знайомим, але вона не зразу збагнула ким саме. Але тепер, схоже, досить упевнена.

– Ага, – відказав детектив, – дякую, мсьє ван Олдіне. Це просуває наше слідство вперед.

Він поклав слухавку назад на важіль і хвилину-другу простояв із дуже дивною посмішкою на обличчі. Джорджу довелося двічі звернутися до нього, перш ніж було отримано відповідь:

– Га? – перепитав Пуаро. – Що ви кажете?

– Ви їстимете ланч удома, сер, чи кудись підете?

– Ні те, ні те, – відказав господар. – Я приляжу й вип’ю tisane.[65] Очікуване сталося, а коли це трапляється, то завжди виводить мене з рівноваги.

Розділ двадцять п’ятий

Неприховане зухвальство

Коли Дерек Кеттерінґ минав автомобіль, Мірей висунулася з вікна.

– Дере́ку, зажди хвилинку – мені треба поговорити з тобою…

Але той, піднявши капелюха, пройшов повз, не зупиняючись.

А коли повернувся в готель, портьє, вийшовши з-за своєї конторки, гукнув його:

– На вас чекає джентльмен, мсьє.

– Хто саме?

– Він не назвався, мсьє, але сказав, що в нього до вас важлива справа, і вирішив зачекати.

– Де він?

– У малій вітальні, мсьє. Він надав їй перевагу перед вестибюлем, оскільки та, мовляв, краще підходить для приватної бесіди.

Дерек кивнув і скерував кроки у вказаному напрямку.

У малій вітальні чекав тільки один відвідувач, який при його появі підвівся і склав невимушений уклін із суто іноземною грацією. Бачити графа де ля Роша Дереку довелося лише раз, але він легко впізнав цього ясновельможного аристократа і гнівно насупився. Яке нечуване зухвальство!

– Граф де ля Рош, чи не так? – спитав він. – Боюся, прийшовши сюди, ви змарнували свій час.

– Сподіваюся, ні, – привітно мовив той і зблиснув білими зубами в посмішці.

Чарівні манери графа зазвичай не спрацьовували, коли йшлося про представників його власної статі. Усі без винятку чоловіки відчували до нього глибоку неприязнь. І Дерек Кеттерінґ устиг збагнути, що йому сильно кортить вишпурнути візитера з кімнати – у прямому, фізичному сенсі. Стримувало його лише усвідомлення, що скандал тепер був би небажаний. І він укотре почудувався тому, що Рут могла бути небайдужою – і, безсумнівно, була – до такого суб’єкта. Хлюста – і навіть гірше. Кеттерінґ із відразою глянув на графові ретельно наманікюрені пальці.

– Я зробив вам візит, – сказав той, – в одній невеличкій справі. І з вашого боку, гадаю, було б розсудливо вислухати мене.

І знову Дерек відчув сильну спокусу вишпурнути його геть, але знову утримався. Натяк на певну загрозу не пройшов повз його увагу, але він по-своєму витлумачив ці слова. Існувала низка причин, із яких могло виявитися за краще послухати, що ж має сказати граф.

Тож Кеттерінґ присів і нетерпляче забарабанив пальцями по столу.

– Ну, – різко кинув він, – у чім річ?

Але одразу ж розкривати карти було не в традиціях графа.

– Дозвольте, мсьє, висловити вам мої співчуття з приводу вашої нещодавньої втрати.

– Якщо я почую хоч одне зухвале слово, – тихо сказав Дерек, – ви вилетите звідси через он те вікно.

І кивком вказав у бік шибки за спиною графа, так що той нервово відсунувся.

– Я пришлю до вас своїх секундантів, мсьє, якщо ви саме цього бажаєте, – бундючно промовив він.

Кеттерінґ лише розсміявся.

– Он як, дуель? Любий мій графе, я не досить серйозно сприймаю вас для такого. Але, певно, отримав би неабияке задоволення, прогнавши вас копняками вздовж Англійської набережної.

Проте аристократ аж ніяк не квапився ображатися. А лише звів брови і пробурмотів:

– Усі британці – варвари.

– Ну, – повернув його до реальності Дерек, – то що ви там хотіли мені сказати?

– Я говоритиму відверто, – мовив граф, – і перейду одразу до справи. Це влаштує нас обох, чи не так?

І він знову посміхнувся на свій улесливий лад.

– Слухаю вас, – коротко