Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

розмову в неї вдома в південно-західній частині Колумбуса. Коли я в’їхав на стоянку біля її будинку, то мало не зачепив ноги якоїсь людини, яка ремонтувала машину, лежачи під нею. Я припаркувався, переступив через інструменти, розкидані на шляху, і натиснув дзвінок її квартири.

Висока, повногруда й приваблива, Ельсі Мей привітала мене. Вона здавалася вельми охочою до співпраці й невимушено ділилася своїми спогадами про події навколо вбивств.

Вона зустріла Клавдію за чотири роки до тих подій, коли вони обидві працювали в коктейль-барі під назвою «Санґрія-Північ». Два роки по тому Ельсі Мей познайомилася з Діно і почала зустрічатися з ним — він тоді мешкав із Клавдією та Боббі Новатні.

— Спочатку я просто по вуха закохалася в нього, — зізналася Ельсі. — Я обожнювала його, шалено обожнювала. Ми почали жити разом, і це були дуже бурхливі стосунки, дуже.

— Що ви маєте на увазі під «бурхливими стосунками»? — спитав я.

— Ми багато сварилися, — пояснила вона. — Він дуже впертий. Усе має бути так, як він скаже… Ну, знаєте, дуже незалежний. Ми пережили безліч усього. Гадаю, поступово я почала віддалятися від нього. Просто не могла цього стерпіти. Ми жили разом — то разом, то ні — мабуть, років зо три.

— Які тепер ваші стосунки?

— Ми просто друзі. Він допомагає мені лагодити автівку. Бачимося періодично. Час від часу він приходить сюди.

— Я бачив когось під машиною, коли заходив, — сказав я. — Ви ж не хочете сказати…

— О, ні. Зараз його тут немає, — вона розсміялася. — Я б із вами так не вчинила.

Я розсміявся разом із нею.

— Гаразд, якщо, як ви кажете, він упертий і ваші стосунки були дуже бурхливі, то що ви в ньому знайшли?

— Гадаю, це був просто фізичний потяг. Бо він такий здоровий брутальний хлопець.

— Це те, що вам подобається? — піддражнив я її. — Здорові брутальні хлопці?

Ельсі хихикнула.

— Гадаю, так. Принаймні тоді. Мене справді вабило до нього. Але він ревнивий. Дуже, дуже, дуже ревнивий, і я просто не змогла цього витримати.

Я спитав, якої вона думки про Клавдію.

— Мені подобається Клавдія, — сказала Ельсі, — але в неї не всі вдома.

— Що змусило вас дійти такого висновку?

— Скаже одне, а потім, за хвилину, сама собі суперечить. Гадаю, вона живе у власних фантазіях. Але вона виручила мене раз чи двічі. Однієї ночі ми з Діно страшенно посварилися. Я випила й пішла до того закладу, і вона допомогла мені, щиро поговоривши.

— Діно колись розмовляв із вами про вбивства в Маккена?

— Ну, він знав Маккена та Крістін Гердман. І його в будь-якому разі таке цікавить. Він їздив довкола й хотів показати мені будинок Мікі Маккена. Мені насправді було байдуже, але він таки заїхав на Онґаро-драйв. Гадаю, поліція стежила за нами, бо вони розпитували мене, навіщо Діно проїздив повз будинок Маккена. Тієї ж ночі його заареш­тували.

Я спитав, як вона почувалася, коли Клавдія, Новатні й Діно були заарештовані за вбивства в Маккена.

— Просто не могла в це повірити. Я була шокована. Знала, що в той час він щоночі був зі мною й не міг цього зробити.

— Тож ви були алібі Діно?

— Так.

— Вас викликали для допиту?

— Того дня, коли заарештували Клавдію — до арешту Діно, — вони приїздили на трейлерну стоянку Даєра, де я жила. Діно там не було. Вони показали мені свої значки й сказали, що хочуть знати, чи я поїду й поговорю з ними про якісь там штрафи за порушення на дорозі, які мав Діно. Я сказала: «Так, якщо я можу вам допомогти, то поїду з вами». Потім, дорогою туди, заявили, що вони з відділу вбивств, а я стала думати, чому вони хочуть поговорити зі мною про дорожні штрафи. А коли мене привезли на місце, то сказали: «Тут у сусідній камері Клавдія Яско, і вона зізналась у вбивствах у Маккена разом з Діно і Реєм». У мене просто щелепа відпала. Я була шокована.

Ельсі розповіла, що помічники шерифа протримали її там вісім годин, допитуючи про стосунки з Діно: що вони робили, де були.

— У якусь мить вони спитали, чи хочу я піти й поговорити з Клавдією, і я погодилась.

Раніше я цього не чув.

— І що ви їй сказали?

— Перше, що я сказала їй: «Клавдіє, що, чорт забирай, відбувається? Що ти накоїла?» Ніколи цього не забуду. А вона каже: «Ельсі Мей, я не знаю, навіщо це зробила».

— Так вона й сказала? «Я не знаю, навіщо це зробила»?

— Так, і в неї був той відсторонений погляд — ну, знаєте, моторошний такий.

Ельсі Мей казала, що її викликали для свідчень на суді присяжних, і вона розповіла їм про той день, коли Діно взяв її в гості до Новатні й Клавдії, коли вони обговорювали те, що почули на вулиці про вбивства.

— Знов і знов я присягалася Діно, що відколи увійшла туди, то все твердила присяжним: він цього не робив. Але Діно завжди винуватив мене за ті свідчення.

Цієї миті нашу бесіду перервали: двері відчинилися, й увійшов високий м’язистий чолов’яга з піщано-рудим волоссям, у джинсах і засмальцьованій толстовці. Він глянув на нас двох на канапі, на диктофон на кавовому столику, відтак його карі очі з важкими повіками на якусь мить впилися в мене, сповнені погрози.

— Просто хотів чогось випити, — кинув він, проходячи на кухню.

Очі Ельсі Мей стали круглими від страху, і я збагнув ще до того, як вона беззвучно промовила «Це він», що ноги, які стирчали з-під машини, і справді належали Діно По­літісу.

Коли він проходив крізь вітальню, прямуючи до дверей, я вирішив, що найкраще буде розповісти йому, хто я й чому тут. Я встав, і він зиркнув на мене очима голодного лева. Усе, що спало мені тоді на думку, це те, що врешті-решт Даниїл потрапив у лігво Діно[10].

— Я професор Кіз, — відрекомендувався я, прикриваючись званням як щитом і намагаючись не зважати на бухкання в грудях.

Його очі метнулися від Ельсі Мей до мене наче в німому питанні.

Я додав:

— Я пишу книжку про Клавдію Яско та…

Його погляд зробився зневажливим, він тільки й промовив «Ха!» і вийшов, хряснувши за собою дверима.

— Вибачте, що завдав вам проблем, — прошепотів я Ельсі. — Я не міг знати…

— Ну, зазвичай він приходить працювати над моєю машиною після восьмої.

— Гадаєте, він образився? — я нервово засміявся. — Не хотів би, щоб він сердився на мене.

Жінка похитала головою.

— Він просто не говоритиме з вами. Казала ж — він упертюх.

Я вирішив, що на цьому краще піти. Зібрав свої папери й диктофон і попрощався.

— З вами все буде добре? — спитав я.

Ельсі стенула плечима.

— Можете прийти знову в будь-який час.

Коли я виходив, то знов побачив, як його ноги стирчать з-під машини. Я попрямував до власної автівки, припаркованої поряд, поклав сумку й диктофон у багажник і на якийсь момент завмер, розмірковуючи про те, що сталося. Якщо я колись матиму шанс розпитати Політіса, то маю підійти до нього зараз. Авантюра, дурість, небезпека — але я мусив спробувати.

Я опустився навколішки поряд із машиною, під якою він лежав, схилив голову й гукнув його:

—