Читати книгу - "Дитя песиголовців"

насправді вимагали лише формального затвердження.

— Ну, — підбив підсумок Гіппель, — на цьому, здається, в нас…

Але дядечко де Фіссер посміхнувся йому своєю білозубою посмішкою, зробив знак рукою — Гіппель знітився й сів.

— І ще одне питання. — На Днях пам’яті Нікодем де Фіссер ніколи не говорив звичними своїми голосами, тільки десятим, призначеним для речей по-справжньому важливих. Але зараз його тон підказав Марті: йтиметься про щось виняткове, надзвичайне. Слухай на обидва вуха, дівчинко, не лови ґав. — Я би вас зайвий раз не турбував, але ситуація непроста, а в Мережі таке обговорювати не варто.

— Та ти, капітане, туди й не заходиш, — хмикнув один із ветеранів — щокастий, голомозий чолов’яга на прізвисько Кабан. Наскільки Марта пам’ятала, він працював викидайлом в одному з нічних клубів Охвістя. — За всі шість місяців жодного разу не зазирнув. Поважаю твою обережність, якби не вона, ми б тут зараз не сиділи, але війна закінчилася, настали мирні часи — давно час змінити режим. Всі свої, щурів серед нас немає. І в Мережі, хай би що казали, чисто. Група ж закрита. Час, знову ж, економить.

— «Війна закінчилася»? А я й забув, от же ж. Дякую, що нагадав, Кабане.

Той почервонів і відвів погляд, а Марта зрозуміла, чому всі вони слухали дядечка безпереч. Гіппель міг грати роль розпорядника і скарбничого, представляти братство у перемовинах із директором чергового ресторанчика, — але командиром був Нікодем де Фіссер, тільки він один.

— Хоча, — сказав дядечко, — подивишся на вулицю — так і не скажеш, що настали мирні часи. Ви всі знаєте, про що я.

Хтось мовчки кивнув, хтось відвів погляд. Але — так, вони знали.

— Патрулі з добровольців. Рекомендації не залишати будинки ввечері після одинадцятої. І те, що вони влаштували на площі Трьох Голів. Ясніше ясного, куди все звертає.

— Та вже куди ясніше, — сказав з протилеж-ного кінця столу жилавий Очерет. — Перед Середгір’ям були ті самі розклади. І смерділо тим самим лайном, один в один.

— Саме так. І ми не можемо просто мовчати й дивитися, еге ж?

Вони загарчали у відповідь, радше схвально.

— Що пропонуєш? — тихо спитав Спрут.

— Для початку — розбится на трійки і виходити разом із патрулями. Вони приймають усіх бажаючих. Скористаємося цим.

— І? — уточнив Спрут. — Ти в курсі, чим вони озброюють волонтерів?

— Я в курсі, що ти в Ірбісовому урочищі зробив з тими вартовими. Без вогнепалу і без ножа. Голими руками.

Спрут посміхнувся і демонстративно поправив лівий, порожній рукав.

— Відтоді, — сказав, — дещо змінилося.

Марта очікувала, що де Фіссер знітиться, вона сама на його місці в землю б уже запала від сорому, а дядечко тільки знай дивився собі на Спрута, не відводив погляду. І Спрут зрештою посміхнувся, пристукнув пальцями по стільниці й потягнувся до пластикового стаканчика.

— А дещо, — сказав Нікодем де Фіссер, — не змінилося. Чи я помиляюся?

Вони мовчали, і капітан провадив далі.

— Ніхто не вміє справлятися з усім цим лайном краще за нас. Не тому що нас учили. Тому що ми вже мали з таким справу. Якщо хто призабув, Капелан незабаром надасть нам можливість пригадати — чи не так, Капелане?

Батько кивнув.

— Та гори воно все, — видихнув раптом Кабан. Він посунув стілець і підвівся. — Без образ, капітане, але це лайно — не наше. Нехай жеруть ті, хто всю цю хрінотінь заварив. У мене сім’я: дружина молода, сину три місяці. І ми їдемо. Продаємо на хрін будинок і валимо звідси. Назавжди. Розумієш, капітане? На-зав-жди. Все життя гадав, що, сука, мій син житиме там само, де його дід та прадід, — а хріна з два.

— Ростеш, Таддеусе. Мудрішаєш.

— Та пішов би ти, капітане. — Кабан поляскав себе по кишенях, витягнув почату пачку, хтось простягнув йому запальничку, він мовчки кивнув і рушив до виходу. Грюкнув дверима.

— Я нікого не змушую, — спокійно сказав де Фіссер. — У багатьох сім’ї, плани, дві-три роботи. Справа добровільна…

— Отож, — відгукнулася раптом тітка з масно нафарбованим ротом. — Сім’ї. А розмовляєте так, наче нас взагалі не існує. «Патрулі»! Та хай собі патрулюють, спокійніше буде. І комендантська година не завадить — може, дехто почне додому вчасно приходити.

З-за столу підвівся здоровенний чоловік із чорною наліпкою. Його Марта теж пам’ятала, свої називали його, ясна річ, Циклоп.

— Пельку стули, — пробурчав він. Потер двома пальцями ніс, рябий від лопнутих капілярів. — А ти, капітане, не сердься і зрозумій: все це… не в масть, чи що. Тут у всіх уже своє життя. Хтось гарує на понаднормових. Хтось он, як Кабан, — п’яти мастить якнайдалі. А хто не мастить — тим теж немає жодного сенсу вплутуватися. Одна річ: раз на рік зібратися, попити-поїсти, позгадувати. Допомогти там одне одному, це ясно, все по-людськи. Але підписуватися на таке… — Він помотав головою, усміхнувся і додав незграбно: — Без образ, да?

Де Фіссер посміхнувся йому у відповідь:

— Та які образи, Циклопе? Особиста думка, маєш повне право. Ти ж не під присягою, правильно? Ну що, хтось іще згоден із Циклопом та Кабаном?

Він витримав паузу, обводячи поглядом ветеранів. Ті ховали очі, а дехто навпаки — дивився просто на нього, із викликом. І кивали, багато хто кивав.

— От і добре, — недбало кинув дядечко Нікодем. — А чи є тут ті, хто все-таки готовий мене підтримати?

— Є, — відгукнувся Махорка. — Ми з Грибом.

Він уже певний час крутив у руках пачку з тютюном, а тепер розгорнув і заходився із підкресленим непоспіхом згортати цигарку.

— Ви? Забудьте! — Здається, дядечко вперше за всю цю розмову по-справжньому розізлився. — І обидва самі чудово знаєте чому! Ви тут уже чотири дні, так? Отже, часу у вас до наступної суботи, ані хвилиною більше. Чи забули, що сталося із Нарвалом?

— Чому ж «забули»? — Махорка знизав плечима, сховав гаман до кишені й підвівся. У лівій руці в нього раптом опинилася коробочка, Махорка чиркнув сірником, затягнувся, кинув його в пустий стаканчик. — Дуже добре пам’ятаємо. Був Нарвал — і не стало Нарвала. — Він помахав долонею, розганяючи дим, і підійшов до вікна, прочинив його, знову затягнувся. — Та ти, капітане, себе не заїдай. Ми все й так вирішили, до твого запитання. Ти не уявляєш, що це таке: рік за роком жити у потягах, без шансу ступити на тверду землю. Тоді, в Середгір’ї, ми гадали, що це вихід. Порятунок. Начебто: хоча медицина безсила, а ми все одно житимемо, круг пальця долю обкрутили, дякувати гірській відьмі. Хріна з два. Може, для кого іншого це вихід, а для мене особисто — гірше смерті.

Нікодем де Фіссер слухав його мовчки, тільки ходили під шкірою жовна. Потім він обернувся до інших — і Марта вперше побачила, як змінилося, зістарилося його обличчя.

— Ну, — кинув він, — отже, із цим питанням розібралися. Хтось хоче щось додати? Чи приєднатися до Гриба з Махоркою?

Ніхто не хотів.

Де