Читати книгу - "Дитя песиголовців"

Фіссер посміхнувся на це із колишнім, звичним своїм завзяттям і сказав:

— Тоді наступний тост — за нашу пам’ять! За тих, хто береже її, — і за тих, хто пам’ятатиме про нас, коли самі ми ступимо на тверду землю, коли вийдемо на берег…

Всі обернулися до найменшого зі столиків, багато хто підніс стаканчики, салютуючи трьом постатям у чорному.

Марта не знала, чому їх тільки троє, батько не розповідав, він взагалі не любив згадувати про те, що сталося у Середгір’ї. Вочевидь, це були вдови тих, хто воював і не повернувся, — але ж їх там загинуло набагато більше, чом не приходили родички інших?

Одна була зовсім молоденькою, друга — старша, третя — геть старезна. Вони заходили у залу ледве не першими, одразу ж займали свій столик і аж до кінця лишалися там.

У них раз і назавжди була своя, відведена тільки їм роль. Сидіти. Мовчати. Підводитися під час третього тосту.

У дитинстві Марта гадала, що у них немає голосів, ну, оніміли від горя, буває, вона про таке читала в якомусь романі. Але один-однісінький раз — років три-чотири тому — вони раптом підвелися, і старша кинула смурну фразу про те, що якесь там колесо знову починає крутитися. От тоді Марта збагнула, що вони від горя не оніміли, а просто збожеволіли, буває й таке.

Сьогодні вони теж підвелися, але Марта нічого особливого не чекала. Вона прислухалася до наступного кола бесіди Елізи й тітки з овочебази. Тітка з удаваним співчуттям відповідала, мовляв, усе розуміє, та нічим, буквально нічим не може зарадити. Тільки нехай Еліза не думає зайве: просто часи зараз такі, а так, звісно, треба триматися одне одного, ми ж належимо до спільного побратимства чи, пак, посестринства, однієї великої сім’ї.

Марті кортіло сказати — суто по-сімейному, — мовляв, якщо вона так само парить мізки своєму синові, ясно, чому він типу відбився від рук.

— Черв, — дзвінко вимовила наймолодша з трьох удов. Личко в неї було лялькове: тоненькі брівки, крихітний носик, пухкі губки. — Черв — і сморід його всюди. Тут — найсильніше.

— Зрада, — додала друга — на вигляд однолітка Елізи. Зморшки спотворили риси її обличчя, сивина торкнулася скронь, але погляд був досі ясним. — Зрада у братстві. Підглядач і хортиця. Престол і відрубана голова.

— Язик, — додала третя — давня, згорблена баба. Вона стиснула губи, кліпнула. І повторила: — Язик без кісток. Але вражає глибше, ніж зуб. Гостріше, ніж лезо. Завжди поряд. Завжди…

Їх слухали, затамувавши подих, — всі, й ветерани, і дружини з дітьми. Де Фіссер сполотнів, вилиці його загострилися, ніздрі роздулися, наче капітан сподівався за запахом вирахувати, відчути зрадника.

— Хто? — спитав він хрипко. — Назвіть нам ім’я!

Тоді лялечка зітхнула, наче виринула з бездонних глибин на поверхню, зітхнула й повернулася до де Фіссера. За нею повернулися дві інші вдови. А потім стара повільно, наче у кошмарному сні, почала розвертатися у зворотному напрямі. До столу, за яким сиділи дружини й діти ветеранів.

До Марти. До Марти!..

Стара подивилася їй просто в очі — поглядом мудрим і безжальним. І вже відкрила була рот, — але не встигла вимовити ані слова.

Двері до їдальні хитнулися і з хряскотом увігналися в стіну. Злетіли з шурхотом штори біля розчиненого вікна, всі здригнулися, хтось схопився з-за столу, в руках в Очерета при цьому звідкись узявся ніж, Спрут недбало поклав долоню на шийку пляшки… Тільки батько сидів собі з відсутнім виразом на обличчі — не людина, а воскова лялька. Якби не пальці, які час від часу голубили футляр із флейтою, Марта вирішила б, що він вдруге помер.

До їдальні ввалився Кабан, перед собою він пхав якогось парубка, заломивши йому руку за спину. Парубок не пручався, йшов мовчки. Пан Цешлінський, нічний сторож, дріботів за ними, розгублений і засмучений.

— От, — процідив Кабан, — тримай, капітане. Ти мав рацію, я — ні. Щури, повсюди самі щури. Цього я виловив просто під дверима. Підслуховував, шмаркач! Шпигував!

— Я не…

— Стули пельку!

— Панове!.. — намагався втрутитися старий вахтер. — Я рішуче й категорично прошу вас… Це, нагадаю вам, школа — і ви не маєте права свавільничати!

Нікодем де Фіссер озирнувся на своїх людей, дав знак. Спрут облишив у спокої пляшку, ніж кудись зник із руки Очерета. Циклоп вирушив з-за столу і певним таємничим чином опинився біля дверей, за спиною в пана Цешлінського, поряд став із безтурботним виглядом Махорка.

Про трьох вдів усі забули. Всі, крім Марти. Стара так і дивилася на неї, хвилину, другу…

Потім вона кліпнула очима, наче прокидалася від тривалого сну, провела вузлуватою долонею по обличчю, здригнулася. Її підхопили під руки, повели й всадовили у кутку.

— Заспокойся, Таддеусе, — говорив тим часом дядечко де Фіссер. Він уперше за весь вечір змінив голос — обрав той, що належав безтурботному, трохи бешкетному юнакові. — Ти перенервував сам і налякав хлопця, — провадив він далі. — Розкажи, будь ласка, що сталося.

— Я вийшов покурити, он, вахтер відчинив двері. Ну, відволікся на кілька хвилин: зателефонувала Делія, ми завжди з нею перед сном… — Він смикнув плечем: — Не важливо. Словом, я тільки-но запалив наступну, бо та згасла — дивлюся, якась тінь за склом, біля дверей. Ну, повернувся назад — так, щоби не сполохати. Як ми тоді, в Ірбісовому…

— І знайшов цього парубка, — обірвав його де Фіссер. — Який робив — що саме?

— Та ключі я шукав! — похмуро озвався бранець. Він дивився з-під лоба і намагався поводитися так, наче йому анітрохи не боляче, хоча Кабан руку тримав немов у лещатах.

— Ключі?

— Ключі! Я і цьому вашому намагався пояснити, таж він не слухає.

— Ти мені поогризайся ще!

— Панове!.. Панове!..

— Та що ж це за дикість така! — схопилася з-за столу одна з дружин. — Що ж ви хлопчика…

Нікодем де Фіссер похитав головою і, не обертаючись, сказав:

— Циклопе, не треба. — А потім додав, у тиші, що раптом запанувала: — Давай, пояснюй. Які ключі й чому несподівано от зараз, о, — він поглянув на годинник, — половині на десяту вечора. Тільки без вигадок, будь ласка.

Парубок мотнув головою, намагаючись струсити з лоба волосся, але замість цього ще більше його розкуйовдив. Марті здалося, що вона десь бачила його, та де і коли?..

І що, блін, її так некисло напружує в усьому цьому?

— У вас тут що, клуб анонімних параноїків? Вибачте, коли… — Він зашипів, озирнувся через плече на Кабана. — Та все, все! Ключі — від дому. Я. Прийшов. Після уроків. За дівчиною. Раніше звільнився — ну і сидів-чекав, потім ми пішли до парку… А коли я повернувся додому, побачив, що ключів немає. — Він поглянув на де Фіссера. — Нехай ваш цей… пильний… перевірить у моїй кишені. Лівій, на куртці.

— Перевір, — кивнув де Фіссер.

Кабан із похмурою мармизою розстібнув