Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

заскреготів зубами від роздратування й відчаю, але що він міг удіяти? Важко надсилати відповіді з занепалої, розбитої, сплюндрованої пустки, навіть якщо припустити, що він міг би написати відповідь у цю грандіозну зливу. Він подумки проклинав імена Баяза та Дев’ятипалого, Лонгфута і Кея. Проклинав Стару Імперію та проклинав нескінченний біль. Проклинав усю цю божевільну експедицію. Це перетворювалося на щогодинний ритуал.

Джезаль почав неясно усвідомлювати, що дотепер його життя було досить легке. Видавалося дивним, що він так довго й завзято скиглив через ранній підйом заради фехтування, через необхідність опускатися до гри в карти з лейтенантом Брінтом чи через те, що вранці йому постійно трохи пересмажують ковбаски. Він мав сміятися, сяяти очима і ступати легкою ходою вже через те, що на нього не лився дощ. Він закашляв, шморгнув розтертим носом і витер його розтертою рукою. Ну, хоч серед такої кількості води ніхто не помітить, як він ридає.

Лише Ферро мала такий вигляд, ніби почувалася ще гірше за нього: вона раз у раз гнівно зиркала на хмари, що дзюрили, та морщила обличчя з ненависті й жаху. Її волосся, що колись стирчало дибки, прилипло до черепа, просочений водою одяг мляво висів на її кощавих плечах, вода збігала з її пошрамованого обличчя та крапала з кінчиків її гострого носа й підборіддя. Вона скидалася на злу кішку, несподівано закинуту в ставок: її тіло раптом почало здаватися вчетверо меншим, ніж було, геть утративши загрозливий вигляд. Можливо, із цього стану душі його витягнув би саме жіночий голос, а Ферро була найбільше схожою на жінку істотою на сто миль навкруги.

Пришпоривши коня, він під’їхав до неї, постарався всміхнутись, а вона похмуро зиркнула на нього. Джезаль зніяковіло усвідомив, що зблизька вона почала здаватися майже такою самою загрозливою. Він уже й забув про її очі. Жовті очі, гострі, як ножі, з маленькими, наче виколотими шпильками, зіницями, дивні й бентежні. Тепер він шкодував, що взагалі до неї під’їхав, та аж ніяк не міг поїхати геть, нічого не сказавши.

— Там, звідки ти родом, дощів небагато, еге ж?

— Ти стулиш свій їбучий писок, чи мені зробити тобі боляче?

Джезаль прокашлявся й мовчки дозволив своєму коневі відстати від неї.

— Навіжена сучка, — прошепотів він собі під носа.

То й біс із нею, хай мучиться сама. Він не буде віддаватися жалю до себе. Це взагалі йому не властиво.

Коли вони прибули туди, дощ уже нарешті припинився, та повітря ще було насичене важкою вологою, а небо вгорі повне дивних барв. Вечірнє сонце пронизувало завихрені хмари рожевим і жовтогарячим, омиваючи сіру рівнину моторошним сяйвом.

Два порожніх вози стояли прямо, а ще один, із відламаним колесом, був перекинутий набік і досі запряжений мертвим конем, який лежав, висолопивши рожевого язика. З його скривавленого боку стирчало дві зламані стріли. Повсюди у зім’ятій траві були розкидані трупи, наче ляльки, покинуті дратівливою дитиною. В одних були глибокі рани чи зламані кінцівки, а з тіл інших стирчали стріли. Одному відтяли руку на рівні плеча, і звідти, наче з відрубаного різником шматка м’яса, стирчав куций уламок кістки.

Довкола них було розкидане сміття. Поламана зброя, потрощене дерево. Кілька відкритих силоміць скринь, із яких повиривали сувої тканини, розрізавши їх і кинувши на мокру землю. Розбиті бочки, розтрощені ящики, перебрані та спустошені.

— Купці, — буркнув Дев’ятипалий, опустивши погляд. — Ті, ким ми прикидаємось. Життя тут коштує дешево, це вже точно.

Ферро скривила вуста.

— А де воно коштує дорого?

Рівниною пронісся холодний вітер, проникнувши під мокрий одяг Джезаля. Він ще ніколи не бачив трупа, а тут перед ним лежало... скільки? Щонайменше десяток. Порахувавши половину з них, він став якось дивно почуватися.

Здавалося, що вони більш нікого сильно не зворушили, хоча те, що ці люди знайомі з насильством, аж ніяк не дивувало. Ферро поволі обходила тіла, вдивляючись униз і тицяючи в них із незворушністю працівника похоронної контори. Дев’ятипалий мав такий вигляд, ніби бачив дещо набагато гірше (а Джезаль не сумнівався, що так і було) та чинив дещо набагато страшніше. І Баяз, і Лонгфут видавалися злегка збентеженими, але не набагато більше, ніж якби вони натрапили на невідомі кінські сліди. Кея це, схоже, узагалі майже не зацікавило.

Джезалеві тепер стала б у пригоді часточка їхньої байдужості. Він нізащо б у цьому не зізнався, але йому стало досить-таки зле. Ця шкіра — в’яла, застигла, мертвотно-бліда, всіяна краплинками дощової води. Цей одяг — роздертий і обшуканий, без чобіт, плащів чи навіть сорочок. Ці рани. Нерівні червоні лінії, блакитні та чорні синці, порізи, розриви та роззявлені вуста у плоті.

Джезаль раптом повернувся в сідлі й поглянув назад, ліворуч, праворуч, але повсюди було одне й те саме. Тікати було нікуди, навіть якби він знав, у якому напрямку розташоване найближче поселення. Він був у компанії з шести душ і все ж почувався геть самотнім. Перебував у безкрайньому відкритому просторі, та все ж почувався загнаним у глухий кут.

Один із трупів, здавалося, моторошно дивився просто на нього. Юнак, не старший за Джезаля, з пісочним волоссям і відстовбурченими вухами. Йому б не завадило поголитися — щоправда, тепер це вже, звісно, не мало значення. У нього на животі була широка червона рана, а його руки лежали обабіч неї, ніби намагаючись її затиснути. Усередині волого виблискували багряно-червоні нутрощі. Джезаль відчув, що його починає нудити. Він уже почувався кволим, бо замало поїв уранці. Сухе печиво йому остогидло, а ті помиї, що їх готували інші, він майже не міг влити в себе. Відвернувшись від нудотної сцени, він опустив погляд на траву та вдав, ніби шукає важливих зачіпок, тим часом як його шлунок стискався й бурлив.

Джезаль щосили вчепився в повіддя, ковтаючи слину, що ринула йому до рота. Трясця, він же гордий син Союзу. Ба більше, він — шляхтич, представник видатної родини. Ще важливіше те, що він — хоробрий офіцер Королівського полку та переможець Турніру. Блювати, побачивши трохи крові, означатиме зганьбити себе перед цим збіговиськом дурнів і дикунів, а цього не можна допустити за жодних обставин. На кону честь його країни. Він зосереджено вдивлявся в мокру землю, зціпляв зуби й наказував своєму шлунку вгомонитися. Мало-помалу це почало працювати. Він шумно вдихав через ніс. Прохолодне, вологе, заспокійливе повітря. Він повністю опанував себе. Джезаль озирнувся на інших.

Ферро сиділа навпочіпки на землі, мало не по зап’ясток зануривши руку в широку рану