Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

однієї з жертв.

— Холодний, — різко гукнула вона Дев’ятипалому, — загинув уранці, якщо не раніше.

Вона витягнула руку. Її пальці були слизькі від крові.

Джезаль виблював собі на плащ половину свого вбогого сніданку, не встигнувши бодай вискочити з сідла. Він зробив кілька п’яних кроків, судомно вдихнув і знову виблював. Зігнувся й уперся долонями в коліна, відчуваючи запаморочення та плюючись жовчю на траву.

— З тобою все гаразд?

Джезаль поглянув угору, стараючись прибрати безтурботного вигляду попри те, що з його обличчя тягнулася довга цівка гіркої слини.

— Щось не те з’їв, — пробелькотів він і витер тремтливою рукою носа й рота. Жалюгідне виправдання, ніде правди діти.

Втім, Дев’ятипалий тільки кивнув.

— Скоріш за все, оте м’ясо зранку. Мені й самому було зле. — Він, як завжди, огидно всміхнувся та простягнув Джезалеві бурдюк із водою. — Варто постійно пити. Змити це діло, розумієш?

Джезаль прополоскав рота, набравши в нього води, і сплюнув, дивлячись, як Дев’ятипалий вертається до тіл, і суплячись. Це було дивно. У виконанні іншої людини це, можливо, видалося б майже великодушним жестом. Він ще раз добряче ковтнув води, і йому стало краще. Він дещо непевно попрямував до свого коня та знову видерся в сідло.

— Ті, хто це зробив, були добре озброєні, і їх було багато, — пояснювала Ферро. — У траві повно слідів.

— Треба бути обережними, — сказав Джезаль, сподіваючись влізти в розмову.

Баяз різко повернувся до нього.

— Треба постійно бути обережними! Це не підлягає обговоренню! Як далеко ми від Дарміума?

Лонгфут примружено глянув на небо, а тоді — на той бік рівнини. Облизав палець і підніс його до вітру.

— Навіть людині з моїми талантами важко сказати щось точно без зір. Миль за п’ятдесят чи близько того.

— Скоро нам доведеться зійти з дороги.

— Ми не будемо перетинати річку біля Дарміума?

— Місто в хаосі. Його утримує Кабріан, який нікого туди не пускає. Ми не можемо так ризикувати.

— Чудово. Значить, Аостум. Ми зробимо гак довкола Дарміума й підемо на захід. Цей шлях трохи довший, але...

— Ні.

— Ні?

— Міст біля Аостума лежить у руїнах.

Лонгфут спохмурнів.

— Зник, так? Воістину Бог любить випробовувати своїх вірних. Можливо, тоді нам треба перейти Аос убрід...

— Ні, — відповів Баяз. — Дощі були сильні, і велика річка зараз глибока. Усі броди для нас закриті.

Навігатор явно спантеличився.

— Ви, звісно, мій наймач, а я, як гордий представник Ордену навігаторів, завжди докладатиму всіх зусиль до виконання наказів, але, на жаль, не бачу жодного іншого виходу. Якщо ми не можемо пройти під Дарміумом чи під Аостумом і не можемо перейти річку вбрід...

— Є ще один міст.

— Справді? — Лонгфут на мить спантеличився, а тоді раптом вирячив очі. — Невже ви хочете сказати...

— Міст під Аулкусом ще стоїть.

Усі похмуро перезирнулися.

— Ти ж наче сказав, що там самі руїни, — зауважив Дев’ятипалий.

— Я чула, що там розтрощене кладовище, — пробурчала Ферро.

— Ти, здається, сказав, що всі обходять це місце за багато миль.

— Я не став би обирати його в першу чергу, але інших варіантів немає. Ми наблизимося до річки й підемо вздовж північного берега до Аулкуса.

Ніхто не ворухнувся. Особливо яскраво приголомшення жахом відобразилося на обличчі Лонгфута.

— Негайно! — гарикнув Баяз. — Тут просто небезпечно залишатися.

На цьому він розвернув коня у протилежний бік від трупів. Кей знизав плечима, змахнув віжками, і віз погуркотів по траві слідом за Першим з-поміж магів. Лонгфут і Дев’ятипалий пішли ззаду, суплячись і передчуваючи лихо.

Джезаль витріщився на тіла, які й досі лежали там, де вони їх знайшли, зі звинуваченням у погляді вдивляючись у дедалі темніше небо.

— Хіба ми не маємо їх поховати?

— Як хочеш, ховай, — буркнула Ферро й скочила в сідло одним легким рухом. — Наприклад, можеш поховати їх у блювотині.

Іще та компанія

они займалися тим, що їхали верхи. Займалися вони цим уже не один день. Насувалася зима, а вони їхали та шукали Бетода. На болоті й у лісі, на пагорбах і в долинах. У дощ і сльоту, у тумані та снігу. Шукали ознак того, що він іде в їхній бік, і знали, що таких не знайдеться. Шукачеві здавалося, що це страшенне марнування часу, але, якщо тобі вистачило дурості попросити якусь роботу, краще виконувати ту, яку дали.

— Збіса дурнувата робота, — прогарчав Доу, кривлячись, смикаючись і вовтузячись із повіддям. Він ніколи не був у захваті від їзди верхи. Йому подобалося стояти ногами на землі, повернувшись носками до ворога. — Ми, бля, тільки час марнуємо. Як ти витримуєш розвідку, Шукачу? Це збіса дурнувата робота!

— Її ж має хтось виконувати, хіба ні? Мені тепер хоч коняка дісталася.

— Ну, я за тебе радий! — вишкірився він. — Тобі дісталася коняка!

Шукач знизав плечима.

— Це краще, ніж ходити пішки.

— Краще, ніж ходити пішки, так? — посміхнувся Доу. — Це все пояснює!

— Мені дістались нові штани та все інше. Вже не кажучи про добру вовняну білизну. Вітер уже морозить мені яйця далеко не так, як раніше.

У Тула це викликало сміх, але Доу, схоже, був не налаштований сміятися.

— Не так морозить яйця? Бля, хлопче, ну ради мертвих, невже ми до цього докотилися? Ти що, забув, хто ти такий? Ти ж був найближчий до Дев’ятипалого! Ти ж із ним гори перейшов! Тебе разом з ним згадують у всіх піснях! Ти ходив у розвідку по-перед військ. Тисяча душ — і всі слухалися твоїх слів!

— Це не принесло великого щастя нікому з учасників подій, — пробурмотів Шукач, але Доу вже почав нападати на Тула.

— А ти, здорованю? Тул Дуру Грозова Хмара, найсильніший засранець на Півночі. Як я чув, борюкався з ведмедями й перемагав. Сам-один утримував перевал, поки твій клан давав драпака. Велетень, кажуть про тебе, десять футів на зріст, народився в бурю з повним черевом грому. Як щодо цього, велетню? Останнім часом я чую від тебе грім лиш тоді, як ти сереш!

— То й що? — обурився Тул. — Наче ти не такий! Колись твоє ім’я вимовляли пошепки, а вголос вимовляти боялися. Люди, які думали,