Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

обличчя, вдоволений погляд, яким вона дивилася на квітку, і відчував запах гарденії. Якщо цього вимагала трансцендентність, то жодних проблем, я міг це робити завиграшки, повертаючись аж до початку часів. Тож тепер, лежачи на дивані, я пригадав сторінку некрологів у «Нью-Йорк Таймс».

Газета дуже перейнялася смертю Гумбольдта і присвятила їй цілий розворот. Світлина була велика. Адже, зрештою, Гумбольдт робив те, що мали би робити всі поети у дикунській Америці. Він ганявся за крахом і смертю навіть наполегливіше, ніж за жінками. Він змарнував свій талант і своє здоров’я й дістався додому, до могили на запорошеному схилі. Так само вчинив й Едґар По, якого вийняли з канави у Балтиморі. І Гарт Крейн[116], який вистрибнув за борт корабля. І Джаррел[117], що кинувся під машину. І бідолашний Джон Берримен[118], який стрибнув із мосту. Чомусь цей жах особливо високо цінується діловою й технологічною Америкою. Країна пишається своїми мертвими поетами. Їй страшенно приємно, коли поети підтверджують, що США — занадто жорсткі, занадто великі, занадто нещадні й що американська дійсність — нездоланна. А бути поетом — це заняття для школярів, молоденьких дівчат чи священиків. Дитинність, шаленство, пияцтво та відчай цих мучеників свідчать про слабкість їхнього духу. Орфей зрушував камені й дерева. Але поет не може здійснити гістеректомію чи відправити літальний апарат за межі Сонячної системи. Він уже не володіє силою й не здатен на чудеса. Тож поетів люблять, але люблять лише тому, що вони просто не можуть тут витримати. Вони існують, щоб освітити весь огром цього жахливого заплутаного клубка й виправдати цинізм тих, хто каже: «Якби я не був таким продажним, бездушним покидьком, гадом, злодієм і стервом, я теж не міг би вижити. Погляньте на цих добрих, чуйних і м’якосердих людей, найкращих із нас. Вони не витримують, бідолашні шаленці». Отже, міркував я, успішні, злі, безжалісні та жорстокі люди торжествують. Саме таку позицію відображала світлина Гумбольдта, що її подала «Нью-Йорк Таймс». Це була одна з божевільно-огидно-величних фотографій. Схожий на привида, понурий, із гнівно стиснутими устами, з одутлими чи золотушними щоками, наморщеним чолом і з поглядом розлюченої, зневіреної дитини — такий був Гумбольдт змов, заколотів, обвинувачень, вибухів люті, Гумбольдт часів лікарні «Бельвю» і судових позовів. Він був сутяжник. Це слово створили саме для нього. Він і мені не раз погрожував судом.

Так, це був жахливий некролог. Десь між паперів, розкладених довкола мене, мала бути газетна вирізка, але мені не хотілося на неї дивитись. Я слово в слово пам’ятаю написане у «Таймс». У притаманному їм стилі дитячого конструктора там було сказано, що Гумбольдт фон Флейшер блискуче розпочав своє сходження до вершин. Народився у Нью-Йорку, у верхньому Вест-Сайді. У двадцять два роки створив новий стиль в американській поезії. Його високо цінував Конрад Айкен (якому одного разу довелося викликати копів, щоби виставити його зі свого будинку). Схвально відгукувався про його творчість і Томас Стернз Еліот (про інтимне життя якого Гумбольдт, збожеволівши, поширював неймовірні сенсаційно-скандальні чутки). Пан Флейшер був також критиком, есеїстом, письменником, викладачем, видатним інтелектуалом, завсідником салонів. Люди, які добре його знали, хвалили його вміння вести бесіду. Він був блискучий мовець і дотепник.

Тут я немов отямився від своїх роздумів. Сонце й далі сяяло доволі мило у холодних і величних емерсонівських небесах, але я почувався жахливо. Як небо було сповнене крижаної блакиті, так і мене переповнювали дошкульні слова, що я хотів їх виповісти. Дуже добре, Гумбольдте, ти домігся успіху в американській культурі, як «Гарт Шаффнер енд Маркс»[119] досягли успіху, шиючи плащі та костюми, як генерал Сарнов[120] досягнув його в царині комунікацій, а Бернард Барух[121] — на парковій лаві. Так само, як, за словами доктора Джонсона, досягають успіху песики на задніх лапках і жінки за кафедрами — долаючи таким чином свої природні обмеження. Орфей, син Простака, з’явився у Ґринвіч-Вілледжі зі своїми баладами. Він любив літературу та інтелектуальні бесіди, любив історію думки. Кремезний, чутливий та вродливий хлопець, він створив власне поєднання символізму та вуличної говірки. Він змішав Єйтса, Аполлінера, Леніна, Фройда, Морріса Р. Коена, Ґертруду Стайн, бейсбольну статистику та голлівудські плітки. Він переніс Коні-Айленд в Егейське море та поєднав Буффало Білла[122] з Распутіним. Він збирався об’єднати Таїнство Мистецтва та Індустрію США як рівні сили. Народжений (як він стверджував) на платформі метро «Колумбус-Серкл», бо у його мами почалися перейми просто в підземці, він прагнув стати митцем від Бога, пророком і магом, платоніком. Він здобув раціоналістичну, природничу освіту в нью-йоркському Сіті-коледжі. Це не надто узгоджувалося з орфізмом. Але всі його бажання були суперечливі. Він хотів мати магічний, космічний дар вираження, здатність сказати все; він також прагнув бути мудрим, філософічним, знайти спільну основу поезії й науки, довести, що уява — така ж потужна, як і машини, і, зрештою, — звільнити й ощасливити людство. Але водночас він бажав також стати багатим і знаменитим. І, звісно ж, були ще й дівчата. Фройд вважав, що чоловіки домагаються слави, щоб завоювати жіночі серця. Але й самі жінки чогось домагаються. Гумбольдт казав: «Вони завжди шукають чогось справжнього. Їх уже дістали дешеві фальшивки, тому вони благають у Бога чогось справжнього і радіють, коли те справжнє з’являється. Ось чому вони люблять поетів. Ось така правда про дівчат». Без сумніву, Гумбольдт був справжній. Але поступово він дедалі менше ставав схожий на колишнього себе — вродливого молодика і короля промовців. Він відростив черевце. Його обличчя обрезкло. А довкола вуст з’явився вираз розчарування й сумніву.

Коричневі кола під очима поглибшали, а щоки стали синяво-бліді. От що зробило з ним його «шалене заняття». Адже він завжди казав, що поезія — одне із шалених занять, де успіх залежить лише від власної думки про себе. Думайте про себе добре і ви підкорите інших. А втративши самоповагу, ви приречені. Звідси й манія переслідування, адже люди, які не відгукуються про вас добре, просто вбивають. Знаючи або ж відчуваючи це, критики та інтелектуали здобувають над вами владу. Подобається вам це чи ні, доводиться мірятися з ними силами. З часом Гумбольдт ставав дедалі шаленіший, а його творчість — дедалі слабшою. Але дівчата його любили. Приймали його за справжнього ще довго після того, як він сам усвідомив, що нічого справжнього в ньому не залишилося і що він їх обманює. Він ковтав чимраз більше таблеток і пив дедалі більше джину. Манія і депресія довели