Читати книгу - "Ода до радості (збірник)"

колись потрібно було узгоджувати з усіма країнами – членами НАТО – можливість ввести певний контингент у певну країну, звертатися з проханням надіслати таку-то кількість вертольотів, літаків, іншої техніки, то тепер цього не треба. Нині є приблизно 20 тисяч добре навчених, озброєних військових, які готові в будь-який момент вирушити «гасити пожежу» в будь-якій гарячій точці світу. Представники сил швидкого реагування в різних країнах завжди біля телефону, готові вирушити за дзвінком, куди потрібно.

Посадовці військового штабу НАТО підкреслювали, що вони – тільки виконавці волі політиків, що вони ніколи не обговорювали і не обговорюватимуть політичні рішення. Їх справа – виконувати накази. На запитання, як вони сприймають цивільний контроль над збройними силами, на який так болісно реагують військові в Україні, пояснили, що ставляться абсолютно нормально, так і повинно бути, в усіх країнах НАТО міністри оборони – цивільні. Вони вітають зростання кількості цивільних спеціалістів в українському міністерстві оборони. Власне кажучи, вони впевнені, що влада військових починається лише тоді, коли військовий контингент вирушає на навчання або на військову операцію, де, як її ліпше виконати, вирішують генерали і полковники, а ось коли починати і припиняти – то вже справа політиків.

Загальним улюбленцем українських журналістів у штабі став американський полковник, як тепер кажуть, афроамериканського походження Брайан Холт. Дуже чітко, доступно, з певною долею гумору він розповів і про структури НАТО, і про військові операції на Балканах та тепер в Афганістані. Як згодом виявилося, за його плечима служба і в Кореї, і в Африці, і в Європі. Нині збирається повернутися в рідну Алабаму, куди запрошував українців на рибалку, а після відпустки – нове призначення. Така тепер доля більшості американських військових. Він брав участь і у спільному навчанні американських і українських вояків і дуже високої думки про військову майстерність та відданість справі українських солдатів і офіцерів.

– Я це кажу щиро, – підкреслив пан Холт. – У вас є нове покоління військових, яке мислить сучасними категоріями. Сподіваюсь, саме вони складуть основу нової української армії.

За час перебування в НАТО одним із найбільших вражень була зала, завішана картинами художників із країн НАТО. Мене найбільше вразила картина словачки Віри Зеленкової. На ній зображені гори, за якими видніється високе небо. На передньому плані біля урвища – висока смерека. На ній причеплена гойдалка, на якій сидить маленька дівчинка. Гойдалка розгойдана і якраз знаходиться над урвищем. Дівчинка заплющила очі – від страху, задоволення від польоту? Мені чомусь ця картина здалася образом сучасного світу. Того, в якому діють надпотужні системи АВАКС і надсучасні літаки, невидимі з землі, до зубів озброєні командос із сил швидкого реагування, готові до боротьби з міжнародним тероризмом, і терористи, що змусили змінити саму концепцію НАТО. Того НАТО, до якого прагне Україна.

– Багато з тих, хто хоче вступу України в НАТО, – сказав Роберт Пшел, – хочуть вступу до старого НАТО, що протистоїть Росії. Ті, хто проти вступу, бачать нас теж у старому світлі. Але НАТО тому й живе, і трансформується, що вміє відповісти на виклики часу. Запитайте себе, чи готова відповісти на такі виклики Україна? Ми на це сподіваємося. Де бути Україні – це її питання і її відповідь.

Тепер: сумбурний марш з мелодією надії

Тоді, у 1997 році, незабаром після першої поїздки до НАТО, у Мадриді за участі тодішнього президента України Леоніда Кучми було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО.

У 2004 році зроблено ще один крок – на черговому самміті всерйоз розглядалося кандидатування України до НАТО. Але…

А далі була нова помаранчева влада. Ну дуже проєвропейська. З президентом ніби європейцем Ющенком. Її хвалили у Європі. Чомусь, щоправда, дедалі обережніше, мабуть, пам’ятаючи біблійське «за ділами їхніми пізнаєте їх», підписувалися ще декларації і заяви. А потім були зміна влади і закон про позаблоковий статус України. Зате наша держава ніби взяла курс на Євросоюз. Об’єдналися всі – помірковані, праві, центристи, націоналісти, ліберали, регіонали – у прагненні йти до Європи. Увійти в її об’єднану структуру, нарешті дійти крізь роки, заметілі, вибоїни і далі.

Рік 1429-й так подаленів, що вже аж за обрієм. Ще, здається, зовсім близько роки 1997-й і 2004-й, але й вони вже не йдуть, а біжать від нас. Від нас теперішніх? А які ми – теперішні?

Кілька тижнів тому ми розмовляли про зовсім недавні події з приятелем, викладачем університету і дуже розумною людиною. І він сказав:

– А пригадай-но, як усі підтримували і хвалили Януковича, доки він заявляв, що підпише угоду про асоціацію України з Євросоюзом. Його навіть називали новітнім Мазепою, тільки хитрішим, от як, мовляв, обдурив Росію. Якби Янек виявився розумнішим і таки підписав угоду, всі кричали б «ура!», аплодували і йшли до Європи разом із Межигір’ям, маєтками Пшонки та іже з ними. І Європа на них закривала б очі.

Я заперечив, що Янукович за своєю суттю і суттю своїх дій не був і не міг бути європейцем. Але якийсь осадок лишився.

Невже справді була б у нас при асоціації з ЄС квазіасоціація, квазі-Європа? Яка терпеливо чекала б нас… Та чи були б ми такій потрібні? І хто за нас вирішив би наші ж проблеми? А тепер, після нової революції? Якою буде наша дорога після 2014-го?

Чомусь раптом пригадався рік 1429-й. Тоді до Луцька вчасно прибули всі учасники, за винятком найтитулованішого й найповажнішого – імператора Священної Римської імперії Сиґізмунда. Він мав звичку запізнюватися на всі зустрічі й переговори (щось чи когось це нагадує), запізнився й цього разу – майже на два тижні. Без імператора самміту чи то з’їзду розпочинати не годилося, тож інші учасники спілкувалися між собою, пили й розважалися, виїжджали на полювання. Коли імператор таки приїхав, настрій уже був трохи не той. Бо вже наговорилися й переговорилися.

Тоді, у 1997 році, все здавалося таким «благосним». А проте головний бункер НАТО продовжував функціонувати мовби автоматично. На запитання одного з нас: «Навіщо?» – почули оте:

– Ну, Єльцин же не вічний. Як там у ваших сусідів кажуть? «Умом Россию не понять…»

Як у воду дивилися. На зміну Єльцину прийшов кагебіст Путін. Трапилося найгірше – Росія посунула на Україну. У НАТО відновилося повномасштабне бойове чергування.

Але Україна таки підписала угоду про асоціацію з ЄС.

Та Україна, де гинуть люди. У якої головна площа й головна вулиця столиці захаращені так, що нагадують заштатне африканське селище чи окраїну містечка в Бангладеш. Де в ідеології після революції відбувається (особливо в