Читати книгу - "Після тебе"

не розплакалася від радості, коли їй сказали, що до вісімнадцяти років нічого їй бити не будуть). Вона попросила показати їй мою бджілку — і то був чи не єдиний раз, коли мені вдалося її вразити. Вона страшенно сміялася, коли я розказала, що набив сам Вілл: «Вжити до» поруч із датою аварії на грудях.

— У тебе таке ж жахливе почуття гумору, — сказала я, намагаючись удати, що мені це не подобається.

Власник салону почув нашу бесіду та сказав, що в нього залишилося фото.

— Я зберігаю фотографії всіх татуювань, які роблю, — почулося з-під навислих вусів, намащених гелем. — Просто для інформації. Тільки дату мені скажіть.

Ми мовчки стояли, поки він гортав ламіновану теку. Знайшлося — майже два роки тому. Великий план чорно-білого татуювання на шкірі кольору карамелі. Я вражено дивилася на фото — у мене забрало подих від того, наскільки знайомим було зображення. Цей крихітний чорно-білий прямокутник, який я протирала м’якою серветкою, мастила кремом та до якого торкалася щокою. Я вже хотіла взяти її, але Лілі була першою — її пальці з покусаними нігтями гладили зображення батькової шкіри.

— Я теж зроблю татуювання. Щось схоже. Коли виросту.

— І що, як у нього справи?

Ми з Лілі різко повернулися. Тату-майстер сидів на стільці та потирав свою руку, щільно вкриту візерунками.

— Я його пам’ятаю. У нас нечасто бувають квадриплегіки. — Він трохи всміхнувся. — А він цупкий наче, га?

У мене в горлі став клубок.

— Він помер, — просто відповіла Лілі. — Мій тато помер.

Майстер болісно зморщився.

— Пробач, сонечко, я ж не знав.

— Можна я візьму фото? — Лілі почала виймати картку з пластикового файла.

— Звісно, — поспішив відповісти він. — Беріть, якщо хочете. З файлом беріть — а то як дощ піде.

— Дякую. — Вона заховала фото під пахвою.

Чоловік іще раз пробурмотів свої вибачення, і ми пішли.

Ми зайшли пообідати — чи, скоріше, вперше за день поснідати — у кафе та мовчки почали їсти. Я відчула, що настрій дня тікає від нас, і почала розмову. Розповідала про романтичні стосунки Вілла — те, що знала, та про його кар’єру. Розповіла, що він був із тих людей, про схвалення яких усі мріють. А схвалення його не так просто давалося — хіба що вразити його або розсмішити страшенно дурним жартом. Я розповіла, яким він був, коли я зустріла його, і як він змінився, як пом’якшав його характер і як він почав радіти з дрібниць — навіть якщо ті дрібниці були кепкуванням з мене.

— Я не дуже була схильна до експериментів з їжею. В арсеналі моєї мами десь із десяток страв, які вона чергує вже двадцять п’ять років, і в жодній з них немає ані кіноа, ані лемонграсу, ані гуакамоле. А твій тато міг їсти що завгодно.

— І ти тепер теж?

— Ну, я й досі раз на декілька місяців їм гуакамоле. За нього.

— Тобі не подобається?

— Ну, на смак нормально. Але я ніяк не можу звикнути до того, що воно схоже на вміст носа.

Я розказала також про його колишню дівчину та про те, як ми зіпсували її весільний танок: я сіла Віллу на коліна, і ми в його моторизованому візку кружляли танцполом. У Лілі навіть напій носом пішов:

— Серйозно? На її весіллі?

У тому маленькому душному кафе я намагалася втілити для неї дух її батька. Вона сміялася, ставила багато запитань та кивала головою, наче мої відповіді збігалися з її очікуваннями — може, тому що ми лишили позаду всі домашні проблеми, а може, тому що її батьки були далеко, а може, тому що їй уперше хтось розповідав прості й смішні історії про її батька. «Так-так, саме такий він і був. Ага, я теж, здається, така сама».

Ми проговорили чи не до вечора. Чай уже охолов, а стомлена офіціантка вже вкотре пропонувала забрати залишки наших тостів, які ми їли вже години дві. Раптом я дещо усвідомила: уперше я говорила про Вілла без туги.

— А як щодо тебе?

— А що щодо мене? — Я закинула в рот останню крихту й глянула на офіціантку, яка сприйняла це як сигнал знов підійти.

— Що сталося з тобою після того, як тато помер? Ну, тобто ти наче багато чого встигала зробити, навіть коли доглядала його в інвалідному візку — набагато більше, ніж робиш зараз.

Хліб став клейким у мене в роті. Важко було його ковтнути — і, коли мені це зрештою вдалося, я відповіла:

— Я роблю. Роблю всіляке. У мене багато справ. Я працюю. Важко щось планувати, коли стоїш на зміні.

Вона трохи підняла брову, але нічого не сказала.

— І в мене досі болить стегно. Тут не до альпінізму, скажу тобі.

Лілі спокійно мішала чай.

— У моєму житті повно подій. Падіння з даху важко назвати чимось одноманітним. Як на мене, то це вже достатньо розваг як для одного року.

— Але важко сказати, що ти щось робиш, правда?

Ми якусь мить мовчали. Я глибоко вдихнула, намагаючись позбутися дзвону у вухах. Офіціантка хутко зібрала наші порожні тарілки та з виразом якогось тріумфу на обличчі понесла їх на кухню.

— Стривай-но, а я розповідала, як потягла твого тата на кінські перегони?

Моя машина дуже невчасно перегрілася на шосе в сорока милях від Лондона. Лілі поставилася до цього навдивовижу легко, їй навіть було цікаво.

— Я ніколи не бачила, як ламається машина. Я думала, що машини взагалі вже більше не ламаються.

Від такого зізнання моя щелепа впала просто долу (мій тато нерідко благав свій старий фургон, щоб той доїхав додому, обіцяючи йому найкращий бензин, регулярну перевірку тиску в шинах та вічне кохання). Вона пояснила, що її батьки щороку міняли свої «Мерседеси» — здебільшого через значні пошкодження шкіряного салону силами її братів по матері.

Ми сиділи в машині, чекаючи на евакуатор. Машину трохи трусило, коли повз неї проїжджали великі вантажівки. Зрештою, ми вирішили, що на вулиці буде безпечніше, та всілися на насип коло шосе, спостерігаючи, як сонце поступово згасає та котиться вниз із іншого боку естакади.

— То хто такий Мартін? — запитала я, коли нам уже набридли розмови про поламані машини.

Лілі щипала травичку.

— Мартін Стіл? Чоловік, із яким