Читати книгу - "Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського"

Мароном шалені вітри, що ховаються у віддалених печерах, всередині громаддя гори, на вершині якої сидить цар, приборкуючи їх своєю владою, можливо, вони уособлюють гнів, буйні пристрасті, що клекочуть під серцем, стримувані уздою розуму. Бо як ні, то, як сказано там же:

  …А не робив би того, то моря всі, і землю,

Й небо високе б зірвали й світами несли буревії.[83]

Справді, що поет розуміє під землею, коли не з праху створену плоть, а під морями – гуморальні соки і під небом – душу, яка міститься всередині тіла і про яку згадує в іншому місці так:

Сила життя в них огненна, і первопочин їх небесний.[84]

Цим поет хоче сказати, що пристрасті ввергають в безодню тіло і душу, тобто – всю людину цілком. Натомість гора, на вершині якої цар, – чим не голова, твердиня розуму? Ось його слова:

…Еол тут, в просторій печері замкнувши

Буйні вітри й буревії шумкі, владарює над ними,

В диби заковує, в вежі саджає; вони ж із досади

Так у склепіннях гори гомонять, що аж гори лунають

Гомоном дужим. А зверху Еол, у твердині засівши,

Берло тримає в руках…[85]

Так у нього сказано. Я ж, розбираючи слово по слову, чую той дужий гомін, від якого здригаються гори, – завивання вітру, бурю, – але цими словами можна так само змалювати гнів. Далі маємо про царя, що сидить на високій твердині і, тримаючи берло владаря, приборкує дибою і кайданами; хто стане заперечувати, що ці слова можуть змальовувати зусилля розуму? А щоб показати ясно, що йдеться про душу і гнів, що її бентежить, поет додає:

…і вгамовує буйність, і гнів їх

Здержує.[86]

Августин

Хвалю твоє намагання проникнути в прихований зміст поетичної розповіді. Вкладав сам Вергілій таємний сенс у ці рядки чи хотів змалювати в них тільки морську бурю і нічого більше, – в будь-якому разі, те, що ти сказав про нестримність гніву і про стримувальну силу розуму, видається мені напрочуд влучним. Але повертаюсь до того, з чого починав: мусиш завжди спрямовувати думку проти гніву та інших пристрасних поривів, зокрема ж проти тієї зарази, про яку ми саме говоримо, для чого щоразу наводь собі сентенції, здобуті з уважного читання (як я вже казав), збережені й утримані в глибоких борознах пам’яті. Вони допоможуть тобі зробитись непохитним проти численних спокус, зокрема проти тієї похмурості духу, яка смертоносною тінню заглушує і паростки чеснот, і всі плоди обдарування, і – як чудово зауважив Туллій – є джерелом і початком усіх лих. Звісно, я не заперечую, що немає серед людей нікого, хто не мав би низки причин для смутку, не заперечую так само, що твій спогад про твої власні гріхи небезпідставно гнітить і тривожить тебе (це єдиний рятівний вид скорботи, оскільки вона не переходить у відчай), але якщо ти уважно придивишся до інших і до самого себе, ти неодмінно визнаєш, що небо дарувало тобі багато благ, які дають тобі підстави втішатися і радіти серед тих, хто ремствує і страждає. Що ж до твоїх нарікань, мовляв, ти ще не жив для себе, або на міський гармидер, то чималою розрадою мали б тобі служити подібні нарікання славетних людей і ще таке міркування: якщо ти з власної волі вскочив у цей вир, то з власної ж таки волі здатен виринути з нього, варто тільки дуже забажати. Зрештою, призвичаївшись, ти міг би навчитися сприймати гамір різноголосої юрми з такою самою насолодою, з якою дослухаєшся до гуркоту водоспаду. І, як я сказав, ти легко досягнеш цього, щойно угамуєш сум’яття свого духу, бо ясне і спокійне серце залишається незворушним, хоч би навколо клубочились хмари чи розлягався над ним грім. Достоту так, стоячи в безпеці на суходолі, ти споглядав би загибель чужого корабля і мовчки слухав розпачливі крики потерпілих; і скільки жалю викличе у тебе це сумне видовище, стільки вдоволення відчуватимеш за власну долю, порівнюючи її з небезпечним становищем інших. Тому я впевнений, ти невдовзі геть виженеш печаль з твого серця.

Франческо

Хоч мені важко позбутись враження, що ти насміхаєшся з мене, – зокрема твердячи, буцімто мені легко залишити місто і що це цілковито у моїй волі, – багато в чому твої аргументи переконали мене; тому я волію скласти зброю, перш ніж зазнаю поразки.

Августин

Отже, нині, скинувши з себе печаль, ти можеш примиритися зі своєю долею.

Франческо

Звісно, можу, якщо тільки доля справді існує. Бо, як тобі відомо, грецький і наш поети дуже розходяться щодо цього: тим часом як перший не удостоїв долю бодай однісінької згадки у своїх творах, нібито визнаючи, що вона – ніщо, наш не тільки часто її згадує, але в одному місці навіть називає всемогутньою. Цю думку поділяли з ним і славетний історик, і видатний оратор; саме Саллюстій Крісп каже, що доля, безперечно, панує в усьому,[87] а Марк Туллій її визнає беззаперечною володаркою людських тіл. А стосовно того, якої думки я про неї сам, то мені, можливо, ще випаде нагода її висловити. Що ж до обговорюваного нами предмета,