Читати книгу - "Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського"

то твої настанови були мені настільки на користь, що, порівнюючи себе з більшістю людей, я вже не сприймаю своє становище настільки жалюгідним, як раніше.

Августин

Я радий, що зумів тобі чимсь посприяти, і хотів би зробити більше, але з огляду, що наша бесіда затяглася, чи не відкласти нам решту на третій день, щоб тоді вже й закінчити?

Франческо

Я особисто троїчність приймаю всім серцем, і не стільки тому, що вона уособлена в трьох Граціях, скільки тому, що вона, як відомо, всього миліше божеству. Така думка належить не тільки тобі та іншим учителям істинної релігії, які цілковито покладають свою віру на Трійцю, але також язичницьким філософам, які повідомляють нам, що це число застосовувалось у присвятах богам. Це також знав, либонь, наш Вергілій, як можна зрозуміти з його слів:

Богам непарне любе число.[88]

З попереднього тексту видно, що він має на увазі саме число три. Отже, я чекатиму тепер на останню частину троїстого дару з твоїх рук.

Закінчується Бесіда друга.

Починається бесіда Третя

Августин

Якщо сказане мною наразі пішло тобі на користь, то заклинаю тебе: слухай далі з відкритим серцем і відкинь недоречну суперечливість.

Франческо

Щодо цього не хвилюйся, бо я відчуваю, як твої напучування вже звільнили мене від багатьох моїх тривог, і тим охочіше слухатиму тебе до кінця.

Августин

Я ще не сягнув найглибше розташованих твоїх виразок, таких, що найгірше піддаються лікуванню; до того ж я взагалі боюся займати їх, пам’ятаючи, який опір і нарікання викликав перший обережний дотик. З іншого боку, я сподіваюся, що нині, зібравши свої сили, ти мужньо приймеш сувору правду заради зміцнення свого духу.

Франческо

Дарма. Я вже не боюсь ні найменувань своїх недуг, ні дотику рук цілителя.

Августин

Ти досі скутий за обидві руки діамантово-міцними ланцюгами, які не пускають тебе подумати ні про смерть, ні про життя. Я завжди побоювався, щоб вони не потягли тебе до загибелі; я ще й нині непокоюсь і не заспокоюсь, аж доки побачу їх розбитими коло твоїх стоп, а тебе – розкутим і вільним. Я переконаний, що можливо, хоч як важко; бо чого б я марно домагався нездійсненного! Як для подрібнення алмазів, кажуть знавці, потрібна кров цапа, так для пом’якшення моці твоїх турбот потрібна та кров, що, ледь торкнувши грубе серце, розкриває його і проникає всередину.[89] Та оскільки в цій справі необхідне твоє сприяння, я боюся, ти не зможеш, чи то пак не схочеш надати його; ох, боюсь я, щоб не перешкодило сяйво цих самих ланцюгів – променисте і миле очам – і щоб не сталося з тобою (передбачаю, що таке є можливим), як з тим скупим, що гибів у в’язниці, закутий у золоті кайдани, – хотів би вийти на волю, але не хотів розлучатися зі своїми кайданами. Над тобою тяжіє закон в’язниці: доки не скинув ланцюгів, ти не вільний.

Франческо

Горе мені! Я був нещаснішим, ніж гадав. Чи ж досі моя душа скута двома ланцюгами, про які я сам не знаю?

Августин

Ти чудово їх знаєш, але, в захваті від їх краси, ти їх вважав не оковами, а скарбом, і з тобою сталося – вдаючись до вже наведеного порівняння – те, що з закутим по руках і ногах у золоті кайдани, який милується золотом і не сприймає його як окови. Ось так ти зараз невидющими очима дивишся на свої кайдани, і – ось вона, сліпота! – радієш з ланцюгів, що тягнуть тебе до смерті, ба навіть, на своє лихо, пишаєшся ними.

Франческо