Читати книгу - "Перлини української класики"

злякалась, що за її мотовило син побив батька.

Лаврін з матір’ю підвели батька й посадили на лаві. Кайдаш не говорив ні слова й тільки стогнав. Він не стільки забився об діл, як стривожився. Неповага од сина й сором перед своїми дітьми, і гнів, і злість – усе злилось до купи в його душі, запекло його в грудях так, що йому здавалося, ніби Карпо вбив його на смерть.

– Нема в тебе бога в серці! Недурно ж ти до церкви не ходиш, – через силу вимовив Кайдаш та все стогнав. Кайдашиха почала голосно плакати. У Лавріна брови насупились. Biн був ладен кинутись на Карпа й обірвать йому волосся на голові. Одна Мотря спокійно ciлa на лаві, згорнула руки и дивилась то на піч, то під піч.

У Карпа кров почала одходити од очей. Уже перед ним перестав крутиться світ. Biн узяв шапку й вийшов з хати.

– Це все через тебе, невісточко! – промовила Кайдашиха i вдарила до Мотрі кулаком об кулак.

– Може, через мене, а може, й через вас, – спокійненько промовила Мотря, дивлячись під піч.

– Цур вам, пек вам! Поставлю вам хату через сіни та, про мене, там хоч голови coбi поскручуйте! – сказав Кайдаш.

– Та перше зробіть мені й матері двоє мотовил, – спокійненько промовила Мотря.

– Бодай тобі добра не було з твоїм мотовилом. Через твоє мотовило син побив батька. Ой, світе мій! Не дадуть діти своєю смертю вмерти, – бідкалась Кайдашиха. – Хоч зараз вибирайся до сусід зі своєї хати.

Сумний зимній вечір заглянув через вікна в хату. Густі діди стали по кутках i навели, як бліда та сумна смерть, покій на роздражнену, розгнівану ciм’ю. Молодиці замовкли та тільки важко зітхали. На лаві сидів старий Кайдаш, сидів мовчки й coбi важко зітхав, підперши голову долонею й спершись ліктем на коліно. На його широкому блідому лобі, на його спущених віках лежала глибока, важка туга, лежав сором, перемішаний з жалем. Він не їв цілий день. Його тягло за живіт. Він накинув на себе свиту, надів шапку та й пiшов до шинку поминати святу п’ятницю та запивати сором.

Карпо вийшов з хати в одній сорочці. Він пішов i став за повіткою під грушею. Свіжий перший сніг укрив гори й долини ніби тонким дорогим полотном. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе молочним туманом. Карпо дивився на голі білі гори, що зовсім зливалися з білим небом у вечірній імлі так, що не можна було розібрати, де кінчались гори, де починалось небо. Він дивився на чорний довгий рядок гip, котрі чорніли од густого дубового лісу, неначе обкутані чорним сукном, і він нічого того не бачив. Уся його душа десь заховалась глибоко сама в собі; він ніби здерев’янів од тієї події, котру недавно вчинив. М’який перший холод ніби протверезив Карпа. З його голови почав виходити якийсь чад, і він потроху почав примічать хати, гори, ліс; він примітив, як батько вийшов з двора, пішов шляхом поза ставком на греблю, увійшов у шинок, як у шинку в вікні заблищав вогонь. Він примітив купку чоловіків, котра чорніла й ворушилась коло шинку на білому снігу. І все те він бачив, неначе десь у воді, одкинуте зверху од високого берега, або десь на дні неглибокої прозорої річки.

Холод почав проймати Карпа. Він почутив, що його тіло труситься од голови до самих пальців на ногах, що в його голова горить ніби вогнем. Він повернувся на місці й зачепив головою гілку груші, вкриту снігом. Сніг, неначе пух, посипався на його голову, на плечі, на голу шию, за пазуху. Тоді тільки він опам’ятувався, набрав у руки снігу, приклав до голови й тихою ходою пішов у хату.

У хаті було тихо й сумно; ніхто не говорив ні слова, тільки вогонь палав та тріщав у печі і здавався однією живою веселою істотою в мертвій хаті. Вже в хаті і світло погасло, а Кайдаш сидів у шинку, пив з кумом горілку й там заночував.

На другий день перед обідом Кайдаш увійшов у хату й уніс двоє нових мотовил.

– Нате вам двоє мотовил та, про мене, очі повиколюйте собі, – сказав Кайдаш, кидаючи мотовила на лаву.

Мотря весело глянула на мотовила, зараз по обіді витягла зі своєї скрині починки й почала мотать. Нове мотовило аж гуло в її руках і вряди-годи черкалось об сволок, об стелю. Ні один цар не махав з такою втіхою скіпетром, як Мотря своїм мотовилом. Вона почула в собі дух господині, самостійної господині. Свекруху брала злість. Для неї невістчине мотовило гуло, неначе кусливі джмелі кругом її голови.

«Пропадуть мої конопельки! Похоплива невісточка попряде їх собі на полотно поперед мене», – подумала Кайдашиха.

А невістка мотала починки, полічила чисниці та пасма, скинула півмоток з мотовила й сховала в свою скриню.

– Ховай, невісточко, в свою скриню, що запірвеш. Швидко сховаєш усе наше добро, ще й нас убгаєш у свою скриню, – промовила свекруха.

– Не бійтесь! Такого добра не сховаю, а якби вас знайшла в своїй скрині, то ще б i надвір викинула, – сказала невістка.

Другого дня Мотря позбирала свої й Карпові сорочки й намочила в лузі.

– Чом же ти не забрала та не помочила вcix сорочок? – спитала мати.

– Тим, що вас ycix більше обпирати не буду. Періть coбi самі; адже ж маєте руки.

– Нащо ж той захід на два рази? Xiбa ще мало гармидеру в хаті? Нащо ти наляпуєш зайвий раз у хаті? – сказала Кайдашиха.

Мотря не слухала матері. Вона пооджимала свої сорочки, другого дня одзолила, попрала и покачала. Кайдашиха мусила заходжуватись сама коло своїх сорочок. Вона вже й не говорила за те чоловікові, тим що боялась колотнечі. Вона думала, що все те якось перетреться, перемнеться та й так минеться. Але воно таки не минулось.

Раз Мотря спекла хліб. Хліб не вдався. Вона подала його на стіл до борщу; хліб вийшов липкий, із закальцем на два пальці. На біду й борщ вийшов недобрий.

– Недобрий борщ, – сказав Лаврін.

– Але й хліб спекла, хоч коники ліпи! – сказала сердито Кайдашиха.

– Аж у горлі давить, – обізвався i coбi старий Кайдаш.

Як на лихо, Лаврін, жартуючи, взяв та зліпив з м’якушки коника, поставив його на столі, ще й хвоста задер йому вгору.

Мотря зирнула на коника та й скипіла, неначе хто линув на неї окропом. Вона лучче витерпіла б лайку, ніж смішки.

– Лаяли, били, а це вже знущаються надо мною! – крикнула Мотря й кинула об стіл ложкою.

– Чого ж ти кидаєш ложкою нам усім у вічі? Честі не знаєш, чи що? – сказав старий Кайдаш.

– Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хліб ложкою, – обізвався вперше сердито на свою жінку Карпо. – Позабризкувала стравою усім oчi. Щось ти справді вже дуже розібралась.

– То варіть та печіть собі самі. Я нічим вам не вгоджу, – сказала Мотря, одійшовши до печі.

– Якби ти була наймичка, то ти б собі одійшла од нас, а ми пекли б та варили самі собі, – сказав Кайдаш.

«Будете ви й так самі пекти й варити», – подумала Мотря й задумала на другий день варити обід тільки для себе та для Карпа.

Другого дня Мотря встала дуже рано, сіла собі прясти, потім затопила в печі, знайшла два невеличкі горщечки й приставила в одному борщ, а в другому кашу; якраз стільки, скільки треба було на дві душі. Вона задумала й вечеряти з Карпом окремо.

Кайдашиха спала собі гарненько на печі та викачувалась. Полум’я тріщало в печі, окріп булькотів, а вона потягалась на печі в теплій постелі, думаючи, що невістка варить обід на всіх. Уже стало розвиднятись, Кайдашиха злізла з печі, глянула в піч і вгляділа двоє маленьких горнят.

– Що це ти, Мотре, вариш у тих горнятах? – спитала вона.

– Борщ та кашу, – одказала Мотря.

– Нащо ж ти приставила страву в таких маленьких горнятках? Сьогодні ж не п’ятниця: і батько буде обідати.