Читати книгу - "Прислуга"

155
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 128
Перейти на сторінку:
й справжній стиль.

На це Елізабет усміхається, проте потім знову супиться.

— Не згадую вже про те, що в неї прислуга, яка живе просто у будинку, доступна щодня, щогодини. Я майже не бачила Мей Моблі.

Коли я чую цей коментар, то здригаюсь, але ніхто не помічає. Гіллі спостерігає за своєю служницею, Юл Мей, яка поповнює наші чайні склянки. Вона висока, струнка, майже з царською поставою, і в неї набагато краща фігура, ніж у Гіллі. Дивлячись на неї, я хвилююсь за Ейбілін. Я телефонувала Ейбілін двічі на цьому тижні, та ніхто не відповідав. Упевнена, що вона уникає мене. Гадаю, мені слід піти додому до Елізабет, щоб поговорити з нею, сподобається це Елізабет чи ні.

— Я думала, що наступного року ми могли би зробити «Звіяні» темою для святкування, — пропонує Гіллі. — Можливо, орендувати старий маєток «Феавю»?

— Чудова ідея! — вигукує Лу-Енн.

— О Скітер, — звертається Гіллі, — я знаю, як ти жалкувала, що не пішла цього року.

Я киваю та роблю жалісливо похмуре обличчя. Я вдавала, що у мене грип, щоб не ходити туди самій.

— Скажу вам дещо, — продовжує Гіллі. — Я не запрошуватиму знову той рок-н-рольний гурт, що грає швидку танцювальну музику…

Елізабет легенько постукує по моїй руці. На її колінах сумочка.

— Я зовсім забула віддати тобі це. Від Ейбілін, щодо міс Мирни? Проте я її попередила, що сьогодні зібрання у вас не буде, тільки не після стількох пропущених днів у січні.

Я розгортаю аркуш. Текст написано синім чорнилом, гарним почерком.

Я знаю, як зробити так, щоб кришечка чайника не брязкотіла.

— Кого ще обходить, як зробити так, щоб вона не брязкотіла? — говорить Елізабет. Звісно, вона прочитала записку.

Мені знадобилося дві секунди й ковток холодного чаю, щоб усе зрозуміти.

— Ти не повіриш, як це непросто, — заперечую їй.

За два дні я сиджу на батьківській кухні, чекаючи на сутінки. Я здаюся та прикурюю ще одну цигарку, попри те, що вчора ввечері головний санітарний лікар штату на телебаченні погрожував пальцем кожному, намагаючись переконати, що куріння вбиває. Але мама якось сказала мені, що я осліпну, коли цілуватимусь з язиком, тож починаю підозрювати, що це просто змова між головним лікарем і мамою, щоб позбавити людей радості.

О восьмій годині того самого вечора я прокрадаюся вулицею Ейбілін так непомітно, як лише можу з друкарською машинкою «Корона» вагою 50 фунтів. Тихо стукаю, й уже гину без цигарки для заспокоєння нервів. Ейбілін відчиняє, і я проникаю досереди­ни. Вона у тій самій зеленій сукні та важких чорних туфлях, що й минулого разу.

Я намагаюся всміхатись, ніби переконана, що цього разу вдасться, навіть якщо ідея, яку вона пояснила телефоном, не спрацює.

— Ми могли б… сісти на кухні цього разу? — запитую я. — Ви не проти?

— Добре. Там нема на що дивитись, але ходімо.

Кухня наполовину менша, ніж вітальня, й там тепліше. Пахне чаєм і лимонами. На підлозі чорно-білий затертий лінолеум. На робочій поверхні місця достатньо лише для порцелянового чайного сервізу.

Я ставлю друкарську машинку на старенький червоний стіл під вікном. Ейбілін починає наливати кип’яток у чайник.

— О, дякую, мені не треба, — кажу я й тягнуся до своєї сумки. — Я привезла нам кока-коли, якщо ви не проти.

Я намагалася вигадати, як змусити Ейбілін почуватися зручніше. Перший варіант: не дати їй відчути, що вона має прислуговувати мені.

— Що ж, добре. Я зазвичай п’ю свій чай пізніше. — Вона прино­сить відкривачку та дві склянки. Я п’ю просто з пляшки, й, дивлячись на це, вона відставляє склянки й робить те саме.

Я зателефонувала Ейбілін після того, як Елізабет дала мені записку, й вислухала її ідею — вона запише свої думки, а потім покаже мені, що вийшло.

Я намагалася вдавати радість. Сама ж знала, що доведеться переписати все занотоване нею, згаявши навіть більше часу. Я подумала, що, може, стане легше, коли вона побачить, що друкувати швидше, ніж читати й виправляти.

Ми всміхаємось одна одній. Я роблю ковток коли, розгладжую свою блузку.

— Отже… — починаю я.

Перед Ейбілін блокнот на пружинці.

— Ви хочете, щоб я… отак просто почала читати?

— Саме так.

Ми обидві глибоко вдихаємо, й вона починає читати повільним рівним тоном.

— Першого білого хлопчика, за яким я доглядала, звали Елтон Керінґтон Спірз. Це було 1924 року, мені саме виповнилось п’ятнадцять. Елтон був довгим худорлявим малюком із тоненьким шовковистим волоссям, як на качані кукурудзи…

Я починаю друкувати, поки вона читає. Її слова ритмічні, й вона вимовляє їх чіткіше, ніж зазвичай.

— Усі вікна в тому брудному домі не відчинялися, бо були наглухо запечатані фарбою зсередини, хоча будинок був великий, із широким зеленим газоном. Я знала, що повітря погане, я почувалася зле…

— Стривайте, — зупиняю я. — Я написала «широким зелепим». — Дмухаю на друкарське чорнило, передруковую. — Доб­ре, продовжуйте.

— Коли через півроку його мама померла, — читає вона, — від хвороби легень, мене залишили доглядати за Елтоном, поки сім’я не переїхала до Мемфіса. Я любила цього хлопчика, і він любив мене, саме тоді я зрозуміла, що можу навчити малюка впевненості в собі.

Я не хотіла образити Ейбілін, коли вона розповіла мені про свою ідею. Я намагалася переконати її відмовитись від неї, телефоном.

— Писати не так просто. І у вас не буде на це часу, Ейбілін, ви працюєте весь день.

— Це не дуже відрізнятиметься від того, як я пишу свої молитви щовечора.

Це була перша цікава подробиця, яку вона відкрила мені про себе відтоді, як ми почали нашу справу, тому я швидко схопила блокнот для записів із шафки.

— Тобто ви не промовляєте свої молитви?

— Я нікому не говорила про це раніше. Навіть Мінні. Гадаю, я можу краще висловити свою думку, коли її записую.

— То саме цим ви займаєтесь у вихідні? — запитала я. — У вільний час?

Мені сподобалась ідея зобразити її життя поза роботою, не в полі зору Елізабет Ліфолт.

— О ні, що ви, я пишу годину, іноді дві щодня. Здебільшого про слабких, хворих людей у цьому місті.

Я була вражена. Це більше, ніж іноді пишу я. Я сказала їй, що ми спробуємо працювати так просто, щоб продовжити справу.

Ейбілін переводить подих, робить ковток коли та продов­жує читати.

Вона згадує свою першу роботу: коли їй було тринадцять, вона чистила срібний набір із візерунком «Франсиск Перший» у маєтку губернатора. Вона читає, як у свій перший день припустилася помилки у списку з кількістю предметів (щоб знати, чи нічого не вкрадено).

— Я прийшла додому того ранку, після того, як мене ви­гнали, й стояла на вулиці у своїх нових робочих черевиках. Черевиках, за які моя мама віддала стільки, що вистачило б оплатити місячний рахунок за світло. Гадаю, тоді я зрозуміла, що таке сором і якого він кольору. Не чорного, як бруд,

1 ... 41 42 43 ... 128
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прислуга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прислуга"