Читати книгу - "Пастка-22"

невеселі, хмурні жарти і катастрофічні чутки про погибель, яка чигає на них у Болоньї.

Якось увечері п'яний Йосаріан присунувся в офіцерському клубі до підполковника Корна, щоб пожартувати з ним про нову лепажівську зенітку, яка нібито з’явилася в німців.

— Яка зенітка? — з цікавістю запитав підполковник Корн.

— Нова трьохсотсорокачотирьохміліметрова лепажівська термоклейова зенітка, — відповів Йосаріан. — Вона склеює докупи цілу ланку літаків на льоту.

Підполковник Корн перелякано висмикнув свій лікоть з чіпких пальців Йосаріана.

— Відпустіть мене, ідіоте! — дико викрикнув він, розлючено і зі мстивим схваленням спостерігаючи, як Нейтлі, підскочивши ззаду до Йосаріана, його відтягує. — Що це за псих?

Полковник Каткарт весело пирхнув.

— Це той, якого ти порадив мені нагородити після Феррари. Його також підвищили до капітана на твою вимогу, пам'ятаєш? Так тобі й треба. Ти отримав те, що заслужив.

Тендітний Нейтлі насилу перетягнув масивного Йосаріана, що ледве тримався на ногах, до вільного столика в іншому кінці зали.

— Ти здурів? — стривожено засичав Нейтлі. — Це ж підполковник Корн. Ти здурів?

Йосаріан захотів випити ще і пообіцяв тихо вийти, якщо Нейтлі принесе йому чарку віскі. Потім зажадав ще дві. Коли нарешті Нейтлі вмовив його піти до виходу, до клубу ввалився капітан Блек, голосно гепаючи розмоклими черевиками по дерев'яній підлозі, і в плащі, з якого, мов з високого даху, лилась вода.

— Ну що, вилупки, готуйтеся! — бадьоро оголосив він, розплескуючи калюжу, що утворилася під ногами. — Щойно мені дзвонив підполковник Корн. А чи знаєте ви, що для вас приготували в Болоньї? Ха! Ха! Для вас приготували нову лепажівську термоклейову зенітку. Вона склеює докупи цілу ланку літаків на льоту.

— О боже, це правда! — зойкнув Йосаріан і, нажаханий, завалився на Нейтлі.

— Бога немає, — спокійно відповів Данбар, який наближався до них, злегка похитуючись.

— Гей, допоможи мені з ним. Мушу відвести його до намету.

— Хто сказав?

— Я сказав. Нічого собі, дивись, яка злива.

— Треба дістати машину.

— Вкрадемо машину капітана Блека, — промовив Йосаріан. — Я завжди так роблю.

— Ми не можемо вкрасти нічиєї машини. Відколи ти почав красти машини, коли тобі заманеться, ніхто вже не залишає ключів.

— Скачіть сюди, — гукнув п’яний Вождь Білий Вівсюг, під’їхавши в критому джипі. Він почекав, поки вони втиснулись у машину, а тоді так різко рвонув з місця, що всі попадали назад. На їхні прокльони він весело реготнув. Виїхавши зі стоянки, він гнав уперед, аж поки не врізався в насип по той бік дороги. Усі безпорадною купою звалились одне на одного і знову його облаяли. — Забув повернути, — пояснив він.

— Обережно, чуєш? — застеріг Нейтлі. — Краще б ти фари ввімкнув.

Вождь Білий Вівсюг дав задній хід, розвернувся і на максимальній швидкості помчав по дорозі. Шини шурхотіли по смузі асфальту, що зі свистом мчала назустріч.

— Не так швидко, — закликав Нейтлі.

— Спочатку вези мене до вашої ескадрильї, покладу його спати. Потім відвезеш мене в мою ескадрилью.

— А що ти за один?

— Данбар.

— Гей, ввімкни фари! — закричав Нейтлі. — І дивись на дорогу!

— Фари світять. А Йосаріан у машині? Якби не він, я б не дозволив вам, вилупкам, залізти в машину.

Вождь Білий Вівсюг обернувся, щоб роздивитися, хто на задньому сидінні.

— Дивись на дорогу!

— Йосаріане? Йосаріан тут є?

— Я тут, Вождь. Поїхали додому. Звідки в тебе така впевненість? Ти так і не відповів на моє питання.

— Бачите? Я казав, що він тут.

— Яке питання?

— А про що ми тоді говорили?

— Важливе було питання?

— Не пам'ятаю, важливе чи ні. Бог його знає, яке воно було.

— Бога немає.

— Саме про це ми і говорили, — крикнув Йосаріан. — Звідки в тебе така впевненість?

— Гей, ти впевнений, що в тебе фари світять? — вигукнув Нейтлі.

— Та світять, світять. Що йому треба від мене? Це дощ на лобовому склі, через нього дорога здається темною із заднього сидіння.

— Прекрасний, прекрасний дощ.

— Сподіваюся, цей дощ ніколи не припиниться. Дрібний дощику, геть...

— ...іди. Краще...

— ...завтра прихо...

— ...ди. Йо-Йо хоче погу...

— ...ляти. У га...

— ...йочку...

Вождь Білий Вівсюг пропустив наступний поворот і вискочив з джипом на самий гребінь крутого насипу. Скочуючись назад, джип перехилився набік і м’яко вгруз у багнюку. Запала тривожна тиша.

— Всі живі? — запитав Вождь Білий Вівсюг стишеним голосом. Ніхто не травмувався, і він з полегшенням зітхнув. — Знаєте, це моя вина, — простогнав він. — Я ніколи нікого не слухаю. Хтось увесь час просив увімкнути фари, а я не слухав.

— Це я весь час просив тебе ввімкнути фари.

— Та знаю, знаю. А я просто не слухаюсь, що вдієш? Зараз би випити.

І в мене є що випити. Дивіться. Ціла.

— Сюди дощ затікає, — зауважив Нейтлі. — На мене тече.

Вождь Білий Вівсюг відкоркував пляшку віскі, зробив ковток і передав назад. Лежачи один на одному, всі пригубили, окрім Нейтлі, який марно намагався намацати ручку дверцят. Пляшка впала, глухо вдарившись об його голову, і віскі полилося йому за комір. Він засмикався, мов у конвульсіях.

— Гей, треба звідси вибиратися! — закричав він. — Ми всі втонемо.

— Тут хтось є? — стурбовано запитав Клевінджер, посвітивши ліхтариком згори.

— Це Клевінджер! — закричали всі і стали затягувати його крізь віконце, коли він нахилився до них, щоб допомогти.

— Ви тільки погляньте на них! — обурено вигукнув Клевінджер до Маквота, котрий шкірив зуби за кермом штабної машини. — Валяються, мов купа п’яного бидла. І ти з ними, Нейтлі? Соромся! Ану, допоможи повитягати їх, поки не схопили запалення легень.

— Знаєте, не така це вже погана ідея, — розмірковував Вождь Білий Вівсюг. —Думаю, я помру від запалення легень.

— Чому?

— А чому ні? — відповів Вождь Білий Вівсюг і вдоволено розвалився в багнюці, притиснувши пляшку віскі до грудей.

— О, дивіться, що він виробляє! — роздратовано вигукнув Клевінджер. — Ану вставай і назад у машину, вези нас усіх до ескадрильї!

— Усіх не можна. Хтось має залишитися тут, щоб допомогти Вождю з цією машиною, яку він узяв під розписку в автопарку.

Вождь Білий Вівсюг умостився в штабній машині, енергійно, гордовито