Читати книгу - "Мертва кров"

мене були, адже після вбивства суперниці Аріадна Миколаївна за логікою подій повинна була б позбутися і своєї співучасниці, але не зробила цього.

— Тож ми й зрозуміли, убивця — хтось інший. Наші люди не зводили очей з квартири весь цей час. Як Марія Іллівна вийшла з дому, вони бачили, але, не отримавши наказу йти за нею, залишилися далі стежити за будинком і квартирою. Я впевнений, що якби навіть обидві жінки вийшли з квартири, то мої підлеглі все одно б залишилися охороняти квартиру. От в результаті ми й не знаємо — до кого пішла Марія Іллівна. Але зараз у мене до вас одне лише запитання: звідки ви знаєте про червоний халат Аріадни Миколаївни і диван у іншій кімнаті?

— А от цього я вам не можу сказати, поки сам не з’ясую, в чому річ, — відповів Орлов.

…Орлову недовго довелося вмовляти дружину піти послухати фрау Шнелінгер. Коли вони з’явилися у театрі, Кримський-Корсаров з Буревим у супроводі чарівної дами вже сиділи на своїх місцях. Звичайно, це була Холодова, і її можна було побачити з будь-якого куточка зали, адже вона здавалася на голову вище за інших і від неї ніби йшло невимовне сяйво.

Під час антракту Кримський-Корсаров таємниче повідомив чоловікам:

— Панове, щойно я бачив жінку, яка вбила дружину генерала Шеншина.

Обличчя Буревого витяглося, наче у російської борзої.

— Де? Де вона?! Яка з них?

— Та онде розмовляє з молодим козачим офіцером.

— Це ж Рєпін, — сказав Буревий, і обличчя його стало червоним від ледь стриманого сміху.

Кримський-Корсаров перевів очі на Орлова:

— Що таке? Чому ви так радієте?

— Жінка, з якою він розмовляє, — це дружина генерал-губернатора Москви.

— Мені здається, що я її щойно бачив, — невпевнено пробурмотів Кримський-Корсаров. Чоловіки у відповідь лише посміхнулися.

Кримський-Корсаров ще раз уважно подивився на молоду, струнку, світловолосу красуню, яка в оточенні блискучих кавалерів продовжувала розмовляти з хорунжим Рєпіним, і сказав:

— Щось зі мною відбувається. Мабуть, я божеволію.

Після вистави, сідаючи у машину, він ще раз побачив молодого офіцера, який супроводжував якусь жінку. «Це — не дружина генерал-губернатора Москви, але, даю голову на відсіч, саме цю жінку я бачив уві сні…» — розгублено пробурмотів Кримський-Корсаров.

Орлов був трохи ображений, що ні Буревий, ні Кримський-Корсаров не погодилися ночувати в нього. Один поспішав до Холодової, і це було абсолютно зрозуміло, а інший чомусь вирішив повернутися до готелю. Крім того, Орлов змушений був відмовитися від банкету, на який його запросила фрау Шнелінгер, щоб зайвий раз не дратувати дружину. Він, звичайно, подарував співачці величезний кошик з чорними трояндами і під час одного з антрактів примудрився потрапити до неї в убиральню, щоб поцілувати руку. Тож вечеряти він буде сьогодні лише з Інною Іванівною і знову треба буде вислуховувати її дурні ревниві розмови, від яких Орлов добряче втомився. Вже вдома, проходячи повз кухню, він почув несподівану розмову дружини з економкою.

— Мені накривати стіл на двох чи на трьох? — запитала економка.

— Лише на двох. Будемо ми з Сергієм Олексійовичем.

— А цей гість, він не ночуватиме сьогодні?

— Ні, він вирішив ночувати у готелі.

— То й чудово, бо він мені дуже не сподобався.

— Чому? Це — чарівна людина.

— Я не хотіла про це говорити, Інно Іванівно, але вчора він хотів залізти до мене в кімнату.

Інна Іванівна розсміялася:

— Такого не може бути, тобі здалося!

— Вчора я читала допізна, а вночі дивлюся: ваш гість стоїть біля мого вікна з боку вулиці і хоче відчинити його. Я закричала. Він, напевно, почув, злякався і пішов.

— Запевняю: це тобі здалося.

— Як здалося? Я можу показати вам відбитки його пальців із зовнішнього боку на склі. Я страшенно перелякалася.

— Якби він хотів відвідати тебе, то міг би просто постукати у двері. Якщо він поліз через вікно, то це може означати лише одне: він — сомнамбула, сновида, тому й ходить по карнизах. А твого крику він, мабуть, і не чув.

— Як — сновида?!

— Ну, лише сновиди ходять по карнизах і навіть самі про це не здогадуються. І дякуй Богові, що Кримський-Корсаров не почув твого крику, бо міг би впасти з карниза і вбитися.

— Вони що, так щоночі й ходять по карнизах?

— Звичайно, не щоночі, але ж зараз — повний місяць…

Орлов, похоловши, слухав цю розмову. Потім кинувся до вікна: «Позавчора також був повний місяць. Отже, Кримський-Корсаров зі свого номера по карнизу дійшов до вікон Шеншиних та їхніх сусідок і запам’ятав усе наче сон. Але, якщо все побачене ним, — це правда, то й історія з Венчеславом також може бути правдою…»

II

Чарівний профіль Вероніки був ніби вирізьблений філігранним різцем майстра на тлі вітражів замку. Венчеслав не чув, про що вона розмовляє з юним Морозовим, але, судячи з їхніх поглядів і посмішок, можна було здогадатися про можливий флірт. «Рано чи пізно хтось таки увійде у її життя і серце, — знову обпекла Венчеслава думка про пасербицю. — Проти справжнього кохання магія безсила».

— Венчеславе, — це Вероніка пішла йому назустріч.

— Чому ви не з гостями у залі?

— Венчеславе, я хочу з тобою поговорити, — в очах Вероніки була ніжність.

Вони піднялися до кабінету Венчеслава.

— Я чекаю на твій вибір!

— Вероніко, який вибір?!

— Ти знаєш, про що я кажу.

— Ти дуже молода, дівчинко, і дуже гарна. Ти ще зможеш мати іншу долю, інше щастя. Давай поки що нічого не міняти і не ускладнювати в нашому житті…

— Зрадник! Скільки років я очікую лише на тебе! Кожна ніч мені здається чудовою лише тому, що я бачу тебе. Кожен мій сон щасливий, бо у ньому є ти. Кожна моя думка про тебе! А ти мої почуття, мою молодість приносиш у жертву моїй матері, яка нічого тобі не змогла дати, окрім нещастя і прокляття.

Венчеслав уважно дивився на дівчину:

— Так, я проклятий. Є люди, які чекають на смерть як на звільнення, а я змусив себе жити. Смерть для мене — це покара. Я люблю тебе і не хочу, щоб на тебе перейшло моє прокляття.

— Венчеславе, це все розмови. Ти єдиний, хто мене любив і любить. Ні мати, ні батько, ні брат мене ніколи не любили… — вона обняла Венчеслава. — Чому ти не покинеш мою матір? Чому?

— Вона так багато для мене зробила.

— І не лише хорошого… Як ти взагалі міг у неї закохатися?

— Зараз це вже не має значення, — Венчеслав подивився на Вероніку. — Ти ж знаєш, їй залишилося жити недовго. Вона останнім часом